— А це ж навіщо? — торкнулася Леся колючок.
— Коли ж він такий гарний... ледве зірвала.
— Дивне створіння, — мовила Леся. — Таке неоковирне, непідступне стебло і така ніжність кольору.
— Ще одна примха природи, — обізвалася мати. — Все краще боронить себе від людських рук.
— Коли ж ті руки нищать його, то що має робити?
Увійшли в гай. З ліщини, що так і норовила перегородити стежку, з-поміж дубів і сосен дихнуло розмореною хвоєю, торішнім листям і незмінним для всякого лісу грибним запахом.
Китаїв потопав у зелені. В садах рясно червоніли черешні, доспівали вишні, на городах буяли картоплі, перевиті квасолею калачі, густо цвіли розкішні соняшники. їхні круглі жовто-гарячі лиця ніби пашіли теплом, здавалися сотнями дрібненьких сонць, які спустилися на землю, щоб вигрівати її.
Була неділя. Замурзана босонога дітвора, незважаючи на спеку, гасала вулицею, збивала густий їдкий пил. Подекуди у затінку оплетених гарбузинням парканів чи гіллястих шовковиць досиджували старезні як світ діди. Вони сиділи мовчки, зложивши на колінах ще колись натомлені руки або зіп'явши їх на такі ж давні, сучкуваті та вишліфувані шорсткими долонями костури. В їхніх непорушних, холодних очах, здавалось, проглядала вічність.
Подорожні минули кільканадцять дворів, зрештою зупинились біля високої різьбленої брами.
— Отут і літують Лисенки, — мовила Косачева. На обійсті пахло розмаєм, що кущився на грядках і попідтинню, нагідками, настурціями та ще якимсь різнотрав'ям. Обіч ганку, під вікнами, сягаючи вершками зеленого залізного даху, яріли мальви.
Гостей зустрічала Катерина — старша дочка Миколи Віталійовича. Жінки розцілувалися.
— Заходьте до хати, — запросила Лисенкова, — бо ж надворі так парить... хоч би дощу не було. Як ви тільки добралися?
— А ми помаленьку, — відповіла Ольга Петрівна. — Візника вашого одіслали та й подалися.
— Лишенько! То ви ще й пішки?
— Еге ж. Трошки полем, а там гаєм — так і дісталися.
— А батько оце мов де пропали. Як пішли після снідання... Ну, то заходьте ж... Ольго Петрівно, Лесю!.. Чи вас просити! І ти, Дорочко. Будьте як дома.
Хата була з двох половин, через сіни. Лисенки займали ту, що од саду, — дві кімнати і кухню. В одній, світлішій, кімнаті стояв блютнерівський рояль, дубовий стіл, накритий простою селянською скатертиною, посеред якого поблискував начищеними боками старенький тульський самовар; попід стінами, застелені обрусами, тяглися широкі тесані лави; у простінку між вікнами. убраний рушниками, висів портрет Шевченка. Змащен червоною глиною долівка була притрушена лепехою
— У вас як на тройцю, — зауважила Ольга Петрівна.
— Це все батько. Любить, як у хаті травами пахне... Та воно, скажу я вам, навіть краще, бо од піску тільки пилу повнісінько.
Дора з наймолодшою Лисенковою, Мар'яною, клопоталися біля квітів, підрізали корінці, ставили в глечик.
— Давайте сюди, дівчата, — обізвалася до них Катерина Миколаївна.
Букет поставили посеред столу. Лариса Петрівна підійшла до рояля.
— Хочете пограти? — запитала її Катерина. — Прошу, будь ласка. В нас оце якось був цілий концерт.
— Спасибі... Хтось приходив чи приїздив? — поцікавилась Леся.
— Та цей же, Антон Калита, з Борисполя... А з ним ще чоловік шість селян. Грали, співали... Поїхали аж другого дня... Батько навіть помолодів, наслухавшись їх.
— Давно я його не бачила, — з жалем сказала Леся.
— Такий же! Хоч кажи, хоч мовчи, а він своє:
працює день і ніч, та й усе. Потім на серце скаржиться. Яке ж серце після цього не втомиться?
Леся злегенька натиснула клавіші. Рояль обізвався глухо й затих. Але не затихли звуки в її серці. Вони збурили в нім хвилю далеких споминів. Коли вона дівчатком бігала до Миколи Віталійовича вчитись... його концерт... перші самостійні етюди... Коли це було? Взагалі чи було коли-небудь?
Вона грала. Одноруч, лише альтову партію... Це була мелодія Лисенка на її переклад з Гейне... її улюблена!
— Важко все-таки? — поспівчувала Катерина.
Лариса перервала гру. Ні, не про те її думки... не про те.
Рвучко підвелася. Що ж навіяло цей хвилинний смуток? Певне, спогади.
Однак де ж Микола Віталійович? Уже повертає за полудень, а його все нема.
— Мар'янко! — гукнула Лисенкова до меншої. — Ти не знаєш, де це батько?
— Знаю. — Очі Мар'янки заграли хитрістю.
— То збігай за ним... Скажи: гості приїхали, полуднати час.
— Підемо удвох, — надалася Леся.
— Та й чого це ви блукатимете отам по кущах? — заперечила Катерина Миколаївна. — Хіба мало втомились?
— Нічого, я вже оддихала. Подивлюся місця, бо ж хтозна, чи доведеться більше.
За садком, за городом одразу ж — гай. Поважні у своїй задумі дуби, гіллясті липи, шумливі берези, гінкі, мов промені, сосни. Царство сонця, міцних пахощів, тіней... І голосів — пташиних. Зозулі, іволги, вудвуди, дятли, синиці і навіть мовчливі круки скрипіли, пищали, вистукували, кували... А знизу, з духмяних трав, линуло безугавне стрекотіння, дзижчання... Справді — зелений шум. Заспокійливий, милий...
Попереду, між деревами, заясніла галявина.
— А он і татко, — показала дівчина.
— Де? — придивлялася Лариса Петрівна.
— Он-он... Іде сюди.
Ага! Кремезна, в білій сорочці постать вийшла на стежку. Микола Віталійович! Рідний, дорогий... Леся готова була кинутись назустріч...
Лисенко йшов задуманий. Голова опущена, погляд втуплений у землю. Важкі рамена помітно зсутулені. Але хода ще бадьора, тверда.
Леся звернула з стежки, стала за деревом.
— Ану, чи побачить нас татко? — сказала дівчині. Лисенко рвучко підвів голову, — видно, почув, — зупинився.
— А хто там ховається? — обізвався. — Хто це тут у піжмурки грається? — І, пізнавши гостю, простягнув руки. — Лесю! Ларисо Петрівно!.. — по-батьківськи обняв її за плечі, поцілував у чоло. — Якими шляхами?
— Далекими, Миколо Віталійовичу.
— Я вже перепитую Ольгу Петрівну: де Леся? де Леся?
— Їздилося, Миколо Віталійовичу.
— А я ніяк не зберуся до своїх Гриньок. Ще з покійним Михайлом ладились, та так і досі... А хочеться, так хочеться подивитись, дихнути степом. Воно й тут гарно, але не те, нема того роздолля, що в нас на Полтавщині. І дух не той... А треба, треба: не за горами вже далека дорога. — Він мовби щось збагнув. — Мар'янко, біжи, доцю, та скажи Катрі, нехай готує полуднати — гості ж приїхали.