Людяка — вона до всього звикає.
Жили в хаті саманній, по війні наспіх зліпленій. Віруньчині батьки невдовзі й померли, та хата недовго була спорожнілою. Лемко Микола беріг сімейну традицію: настругав дітлашні повну хату. Та всі у нього, у бахура. Родила — тіло тріщало.
А в неділю наряджався в святковий костюм, привезений із Швабії, взував мешти блискучі, а на голову — капелюха з пір'їною, і леґінь леґенем поважки селом походжав. Молоденьким вдовичкам (скільки ж їх війна розплодила!) очі зривав. Що ладні були його разом з костюмом отим на свої груди сирітські покласти. Спали і снили про лемка.
Ох і ревнувала ж Вірунька! Ох і пильнувала, щоб якась відьма-розлучниця чоловіка не вкрала!
Було усього: і сварок, і крику, і сліз. А він лиш усміхався у вуса (бач, і вуса завів парубоцького):
— Та не журись, жінко, не змилиться...
"А шляк би тебе трафив! Заодно з тим, що намилюєш!" Лемченят півсела напустив. Так принаймні Вірунька вважала. До якої дитини не приглянеться — лемчисько викапаний. Хоч під своє крило всіх збирай.
IV
А потім про лемка Миколу село все заговорило.
Та що там село! По району прокотилося, дійшло аж до області.
Довкола села, що в ньому став жити Микола із жінкою Вірою, лежали якісь химерні ґрунти. З одного боку — чорнозем по шию, з другого — пісок перемитий. Гектарів п'ятсот, як не більше. Ріка тисячі років по заплаві гуляла та й нагорнула гори піску.
Нічого на полі тім не родило. Що не пробували сіяти — горіло на пню.
На нього давно і рукою махнули: нам і чорнозему вистачить.
Лемкові ж Миколі, який звикнув землю скупими моргами міряти, оте поле порожнє — колючкою в оці. Не раз його кроками міряв, прикидав, що й де садити. Отут сосна ростиме, а тут, на заболоченому, вільха. Озолотитися можна!
Мову заводив — сміялись, одмахувались.
А тут Сталін перетворювати природу надумався. Лісосмугами всю країну покрити.
Микола, лемко, й ожив. До району дійшов — переконував.
Одмахувались. Дай, чоловіче, нам спокій із своїми гектарами, тут немає чим лісосмуги засаджувати.
Ходив-ходив, страждав-страждав лемко Микола та листа й накатав. У Москву. Сталінові. Цісареві над усіма цісарями.
Дальше району той лист і не дійшов.
Перехопили, до отієї установи стали тягати, що з неї наперед ногами виносять. Хто це йому пораяв такого листа написати? Вождя народів тривожити? Не вірили, що він сам до такого додумався.
Вже й статтю йому шили: диверсант німецько-англійський, надумався сталінський план перетворення природи зірвати. Вже й тюрма його ждала або куля в потилицю. Та Микола, на щастя своє, зізнався, що він не один лист, а два написав. Щоб хоч один до високого адресата дійшов.
Кинулися шукать другий лист — немає листа! Прозівали, проґавили, уже, мабуть, у Москві. Ану ж батько народів і справді той лист прочитає? Та й спитає із них, як уміє питати.
І загуло, завертілося.
З переляку великого кинули всю техніку, що нею лісосмуги прокладати збиралися, на піщане те поле, будь воно й прокляте, саджанців скільки треба навезли. За тиждень упорались.
І зазеленів, підростаючи, ліс на полі досі порожньому, село од зимових вітрів захищаючи. І стали плодитись у ньому не тільки гриби, од маслят аж до білих, а навіть звірота набігла. І зайці, й лисиці, і борсуки товстопузі, навіть лосі та сарни почали гостювати. І начальство районне уже вище начальство в ліс той привозити стало: хвастатись, як вони геніальний сталінський план у життя втілюють.
У газетах дзвонили, кричали по радіо. Про лемка ж Миколу — ані словечка.
Тільки люди про те пам'ятали, хоч скільки літ уже збігло.
Збираються до лісу по глицю на розпал чи по ті ж сироїжки-маслята, не забувають сказати, що до Лемкового лісу рушають.
V
А він хату нову будувати надумався.
Бо ця уже зовсім розвалюхою стала, дітлашня всі стіни оббила. У дощі стеля протікає, як решето, от-от обвалиться.
Батько Сталін давно уже вмер, у Москві став царювати Микита. Кукурудзою ледь не задушив неосяжну країну. А потім (все було йому мало) цілину в Казахстані засівати затіяв. Степи переорати, де зроду-віку казахи табуни свої випасали. Засіять пшеницею. Чорні бурі до неба підняти.
Тоді все швидко робилося: спершу зроблять, тоді чухмарять потилиці. Добре, що не встигли північні річки "вспять" повернути — затопили б і Європу, і Азію. Встигли тільки Дніпро в суцільне болото перетворити. Що тепер з тими болотами робити, сам Господь не докумекає.
Ну, а дядькові Лемкові (не Миколою ж сорокап'ятилітнього чоловіка кликати!)... дядькові Лемкові нова хата на серце лягла.
П'ятикімнатна. З "вирандою" й літньою кухнею. Ще й з опаленням паровим. Замість печі, що на півхати розсілася і паливо жере як не в себе. Піч у літній кухні можна поставити, бо без печі ні спекти, ні зварити.
Тільки де ж тих грошей дістати — нову хату ставити?
В колгоспі що заробиш, те й проїси — не встигнеш оглянутись...
"А поїду на цілину! Там гроші, кажуть, загрібають лопатами. І руки робочі потрібні".
Не довго й збирався — поїхав. Хоч Віра вслід криком кричала. Що бахурі з'їдять її з кісточками.
Та сльозам жіночим вірити — на світі не жити.
Два сезони одбув на цілині Лемко Микола. Не пив, не гуляв — гроші докупи складав. Привозив — і на ощадкнижку. Щоб набігали проценти.
А тут Микиту зняли. Брежнєв прийшов: БАМ прокладати затіяв. Через сибірську тайгу, ліси й вічні мерзлоти. Подалі од кордону з братнім Китаєм, з яким Микита на смерть посваритися встиг. Ледь не скінчилось війною. Ото була б дружба!
Знову поклик на весь Союз неосяжний: БАМ прокладати.
Лемко й собі став у далеку дорогу збиратись — за копійкою свіжою. Але жінка на порозі трупом лягла: або я, або БАМ! Та й діти за поли вхопилися.
Тож лишалося ждати, що набіжить потрібна сума з процентами, отоді уже й братись за новий будинок.
І таки діждався б, терпцю не позичати, коли б не перебудова. Коли б не Горбачов, не Павлов, що його мордяка в найширший екран телевізора не влазила. Вигребли усі гроші з республік, всі до копієчки вигребли, навіть ті, що на похорон собі старі люди збирали, і ті підмели — забрали в Москву, не лишилося й сліду. Слід-то, щоправда, лишився: в кишенях бездонних. В отих, що при владі.