— Це не перед добром,— сказала Грипечучка і гримнула на сина: — А ти чого це крутишся, не вгомонишся? Чого це в тебе такий вид, ніби ти обікрав когось?
Андрійко крутнувся й зник так швидко, що за ним слідом щириця на дворі спалахнула зеленим полум’ям. І вже сховавшись у бузині від цілого світу, а особливо від тієї лелечої хмари, він бачив, як лелеки з їхньої хати злетіли високовисоко. І раптом один із них, склавши крила, опукою шугнув донизу. Моторошно стало Андрійкові, обсипало холодом, а в цей час другий лелека, зробивши прощальне коло над землею, також згорнув крила й почав падати додолу. Андрійко не зважився простежити його політ до кінця, він затулив долонями очі, деякий час так сидів, а потім впав обличчям у трухле листя, в порохняву — й заплакав. Коли перевернувся горілиць, то все ще плакав, і порожнє блакитне небо крізь сльози здавалось то рожевим, то фіолетовим, то жовтим, то червоним. Він витирав кулаком очі, та сльози текли й текли, розмальовуючи небо в райдужні барви.
Минуло літо, настала осінь, лелеки згуртувались у ключі й відлетіли. Всю зиму Андрійко чекав, коли ж та весна прийде. Довшої зими, ніж та, в його житті не було: за снігами та морозами, за метелицями кінця їй не виділось. Та край настає всьому. Напровесні в грудях подужчала віра на щось добре й гарне. Полетіли перші лелеки. Не зупиняючись, вони простували по небесних дорогах на північ. Ось уже й до тракториста Гаркуші повернулись, і до баби Домки, й до школи, і до всіх, до всіх. Тільки на Грипечуковій хаті гніздо зоставалось порожнім і з кожним днем ставало ще чорнішим та непривітнішим. Ніхто з лелек не хотів поселятись у ньому. "Й чому я тоді не відніс гусяче яйце дядьку Мальованому,— дорікав собі Андрійко,— навіщо підклав лелекам?"
Ось і нова зима забіліла... А він ждав нову весну.