– А-а… спиш… Якби-с не спав, то я би в тебе воза позичив. А як ти спиш, то спи. Я до другого сусіди піду.
– І добре зробиш, – відказав сусіда і солодко захропів.
ХАТА ЗГОРІЛА
На Скнилові була корчма. Скнилівці любили сидіти в корчмі і пити пиво. Одного вечора влетів у корчму захеканий хлопець і загукав:
– Вуйку Зеню! Вуйку Зеню!
– Га, що? – спитав Зеньо.
– Ваша хата горит!
– А-а, не біда. Хай горит. Головне, що ключі я при собі маю.
НОВИЙ ПАНОТЕЦЬ
Дуже тішилися скнилівці, коли в їхній церкві почав правити новий священик. Бо походив він, ясна річ, зі Скнилова. На першу відправу набилася повна церква люду. Священик обвів їх задумливими очима і спитав:
– Люди добрі, чи знаєте ви, що я вам нині буду казав?
– Нє, де там, не знаємо, – загув натовп.
– Ну, як не знаєте, то чого буду дурно пашталакав? Йдіть з Богом. Наступного дня скнилівці порадилися і вирішили відповісти навпаки.
– Знаємо, аякже, знаємо! – дружно гукнув натовп
– Ну, коли знаєте, то й не треба повторювати. Йдіть з Богом.
Третього дня, скнилівці вирішили розділитися: одні будуть казати "знають", інші – не знають. Так вони і вчинили. Коли панотець зачув той гармидер, то сказав:
– Люди добрі, слухайте мою раду. Нехай ті, що знають, розкажуть тим, котрі не знають. Та й ідіть собі з Богом.
ПОСЛАНЕЦЬ НА ШЕСТИ НОГАХ
На вістку, що Богдан Хмельницький підступає до Львова, скнилівці відразу вирішили зорганізувати свою дружину.
Озброїлися вони, хто чим – похапали вила, коси, сокири, коцюби, а то й звичайні кілки. Жіноцтво за одну ніч пошило хоругву і незабаром дружина була готова іти в будь-який бій.
Лишилося тільки завідомити про цю історичну подію пана гетьмана, аби він визначив табір для скнилівців і місце, з якого вони будуть штурмувати Львів.
От і вирядили вони до гетьмана посланця, а щоби той хутше крутнувся туди й назад, дали йому коня.
Цілий Скнилів проводжав його в дорогу, навіть з Зубри приїхали подивитися. Війт махав хоругвою, а жінки співали.
Посланець перекинув через сідло бесаги з незрівнянний скнилівськими пампухами, закотив штани, цьвохнув коня нагайкою і побіг за ним услід.
– Та він що – з дуба впав? – здивувалися зубрецькі хлопи. – Чого він на коня не сів?
– Е-е, – помахав пальцем війт. – Хіба ви не тямите, що шість ніг ліпше, ніж чотири?
ДЯКА БОГОВІ
Пішов скнилівець на базар, а личаки перекинув через плече. Дорогою перечепився за камінь і розбив палець на нозі до крові. Іде, шкандибаючи, й приказує:
– Дякую тобі, Господи, за твою ласку! Дякую тобі, Господи!
Якийсь чоловік, що бачив усю пригоду, не витерпів і поцікавився:
– За що ви Господу дякуєте? Та ж ви ногу розбили!
– Е-с, тому й дякую, що я босий ішов. А якби личаки взув, то порвав би.
ДЗЮРКА
Як взяли Міська Капцюха до австрійського війська, то видали йому мундир, баклажку і карабін з багнетом.
Карабін Міська зацікавив особливо і він почав його уважно розглядати. Врешті зауважив, що люфа має отвір, і звернувся до капрала:
– Пане капрале, хочу попередити, жи туткаво є дзюрка. Шоби потім не було на мене!
КАПЦЮХ ЛІПШЕ ЗНАЄ
Грицеві Капцюху служба давалася нелегко, бо Гриць вважав, що має свій розум, то чого мусить слухатися тих німаків. Одного разу сержант спитав його:
– Шеренговий Капцюх! Чому офіцір піхоти має шаблю просту, а офіцір уланів криву?
– Мільдую слухняно, жи інакше й бути не може! Бо ж той від піхоти має ше й піхву рівну, а той від вуланів – криву. І так мусит бути, бо якби сі вони поміняли шаблями, то би їм вони до піхов не влізли, не?
НЕБАЧЕНИЙ ЗВІР
Через Скнилівське поле їхав якийсь пан, а що коні його вже зголодніли, то послав візника з серпом, аби нажав вівса. Візник зробив, як велів пан, але забув серпа на полі.
За якийсь час прийшли скнилівці подивитися на своє поле і почали дивуватися, що то так файно овес випасло. Так рівненько – одна лише стерня стирчить. Ніколи раніше скнилівці серпа не бачили, бо висмикували збіжжя руками.
Аж бачать – лежить щось кривеньке, гладеньке і до сонця виблискує, наче скарб.
– О-ой, то щось має бути недобре, – злякалися вони, – коли таке маленьке, і стільки вівса з'їло.
– Давайте, поки не пізно, заб'єм!
Хтось ухопив палицю в обидві рук"та й бух по серпу. А той – бриць! – угору підскочив, крутнувся і впав згори рудому Кузьові на карк. Кузьо заверещав, а тут його сусіда вхопив серпа за ручку і потягнув щосили до себе. Як шарпнув, так голову і відтяв.
– Стривайте, – втрутився війт. – Нема іншої ради, хіба оцю бестію спалити.
Кинулися скнилівці шукати якої деревини до лісу, що тягся край поля, хутко позносили. запалили багаття. Війт обережно дрючком заштурхав серпа у вогонь і стали всі стежити, що ж то далі буде.
А серп червоніє, червоніє – аж очі сліпить.
– Ти ба – від вогню воно ще гарніше! – дивуються скнилівці.
– А давайте його втопимо, – сказав війт і, підчепивши розпеченого серпа дрючком, поніс його обережно до струмка.
Як тільки серп упав до води, пролунало загрозливе шипіння. Скнилівці злякалися вже не на жарт.
– Кара Божа! Тікаймо! Бо ж воно таке сердите, що спасу нема! І погнали стрімголов до села.
БИЧОК НА ДАХУ
Стара дерев'яна церква на Скнилові геть обросла на даху травою.
– Добре би ту траву скосити, сказав війт.
– Що там косити, треба якого бичка на церкву висадити та й випасе, – порадив Яцько Макольондра.
Та рада всім припала до смаку і зараз привели бичка. Хтось приніс драбину, перекинув через хреста на даху шнур так, аби один кінець тримати в руках, а другим обв'язати за шию бичка.
– Гей рруп! – скомандував війт, і бичка почали тягти за шию догори.
– Але як та худобина траву чує! – тішився Яцько. – Аж язика висолопив!
ЛЕГЕНДИ ВИННИКІВ
ДРАКОН З ЧОРТОВОЇ СКЕЛІ
Ніхто не знав, звідки прилетів цей дракон, що оселився піді Львовом на Чортових скелях.
В погідну днину вигрівав своє могутнє тіло на скелях, ліниво мружачи дрімливі очі. Коли надходив вечір і тіні високих сосен лягали на землю, дракон оживав – спочатку з хрумкотом потягувався, розправляючи могутні лапи, далі шкробав гострими кігтями по камінні, аж іскри летіли, а вкінці розривав повітря голосним гарчанням. Від його рику стрясалися дерева, гуркотіло каміння, аж луна котилася і страхом напоювала місто.