— Зараз дам тобі чогось посьорбати, — відповів судновик.
І він швиденько зготував йому жирний суп, в який поклав добрий шмат солонини.
Сьорбнувши кілька ложок, Ламме мовив до судновика:
— В горлі мені пересохло, язик пече: це зовсім не те, що зі свіжиною.
— Хіба ж не знаєш? Для випивки свіже, для війни солоне, — зауважив Уленшпігель.
Судновик знову налив повні склянки і сказав:
— Я п'ю за жайворонка — пташку свободи.
Уленшпігель відповів:
— А я за півня, що кличе на війну.
Ламме сказав:
— Я п'ю за мою дружину, щоб вона ніколи не зазнала спраги, моя кохана.
— Ти попливеш у Емден Північним морем, — сказав Уленшпігель судновику, — це наш притулок.
— Море надто велике, — зауважив судновик.
— Зате просторе для бою, — відповів Уленшпігель.
— З нами Бог, — сказав судновик.
— Хто ж тоді зможе нас подолати? — додав Уленшпігель.
— Коли ви їдете? — запитав судновик.
— Зараз, — відповів Уленшпігель.
— Щасливої дороги й попутного вітру. Ось порох і кулі.
І, поцілувавшися з ними, він позносив їхніх віслюків, як ягнят, на спині і відпровадив їх обох на берег.
Уленшпігель і Ламме сіли на своїх ослів і поїхали в Льєж.
— Сину мій, — запитав дорогою Ламме, — чому цей чоловік, маючи таку силу, дозволив, щоб я його так жорстоко відлупцював?
— А для того, — відповів Уленшпігель, — щоб тебе боялися скрізь, де ми будем проїздити. Це нас боронитиме краще, ніж ескорт із двадцяти ландскнехтів. Хто тепер насмілиться зачепити могутнього, непереможного Ламме? Незрівнянного Ламме, який, наче бик, одним ударом в живіт, у всіх перед очима, звалив на землю Силача Піра, що носить ослів, наче ягнят, і піднімає на плечі вози з пивними барилами? Всяк тутечки вже знає, що ти Ламме грізний, Ламме непереможний, і я їду під твоїм захистом. На нашому шляху тебе всі впізнають, і ніхто не посмів на тебе вороже й глянути, а що на світі поважають хоробрих, то дорогою перед тобою лише скидатимуть шапки, кланятимуться та шанобливо вітатимуть, і все завдяки силі твоїх страхітливих кулаків.
— До ладу ти кажеш, — мовив Ламме і випростався в сідлі.
— Я кажу правду, — вів далі Уленшпігель. — Он бачиш, з першої хати уже визирають зацікавлені обличчя? Всі показують пальцями, що їде Ламме, грізний переможець. Ти бачиш, як заздрісно дивляться на тебе ці чоловіки, як ці жалюгідні боягузи скидають перед тобою шапки? Вклонися й ти їм, Ламме, голубе мій. Не зневажай бідолах. Чуєш? Вже й діти знають твоє ім'я і боязко його вимовляють.
І Ламме гордо їхав попереду, вітаючись з усіма, наче король. А чутка про його силу бігла перед ним від села до села, від міста до міста, аж до самого Льєжа, Шок'є, Невіля, Везена і Намюра, проте вони обминали їх через пригоду з трьома проповідниками.
Довго вони так мандрували, тримаючись берегів річок і каналів. І скрізь на спів жайворонка відповідав півень. І для боротьби за свободу скрізь кували, виливали, точили зброю і доставляли на судна, що йшли понад берегом. А від митного огляду її ховали в бочки, ящики, кошики.
І всюди траплялися добрі люди, що приймали зброю разом а порохом, кулями й ховали в певному місці до слушного часу.
Ламме їхав з Уленшпігелем, а слава про його непереможність бігла поперед нього, аж він, зрештою, й сам повірив у свою велику силу, сповнився гордощів і войовничості і став відпускати собі бороду. І Уленшпігель дав йому прізвисько Ламме Лев.
Проте Ламме недовго витримав бороду, бо волосся лоскотало його, і він уже четвертого дня дозволив бритві пройтися по своєму звитяжному обличчю, і воно знову з'явилося перед Уленшпігелем, як ясне сонечко, — кругле й повне від доброго харчу.
Нарешті вони прибули в Стокем.
28
Коли вже зовсім посутеніло, вони залишили своїх ослів у Стокемі, а самі пішли в Антверпен.
І тут Уленшпігель сказав до Ламме:
— Бач, яке величезне місто? Тут згромаджуються скарби з усього світу: золото, срібло, прянощі, золочена шкіра, гобелени, сукна, оксамит, вовняні тканини й шовк; квасоля, горох і всяке зерно, м'ясо, сало й борошно; вина лувенські, намюрські, люксембурзькі, льєзькі, брюссельські й арсхотські, вина з Бюле, виноградники якого підступають до самих намюрських брам, вина рейнські, іспанські, португальські, арсхотська наливка з родзинок, яку називають там landolium, бургундське, мальвазія і багато інших. Вся набережна завалена товарами. І всі ці багатства землі і людської праці з усіх усюд приваблюють туди найвродливіших повій.
— Ти розмріявся, — зауважив Ламме.
Уленшпігель відповів:
— Можливо, я зустріну тут і Сімох. Мені ж тоді сказали шукати "там, де кров, де море сліз, на руїнах". Бо хто ж найбільше спричиняється до сліз, як не повії? Хіба ж не на повій божевільні чоловіки витрачають свої червінці, що так дзенькотять і виблискують, свої коштовності, ланцюжки, персні, а від них ідуть обскубані, обдерті, без камзолів, а то й без сорочки, тоді як повії жиріють на цьому грабунку. Де чиста, червона кров, що текла в їхніх жилах? Тепер це пасока, а не кров. Або ж чи не б'ються за них без милосердя на ножах, на шпагах, на кинджалах, щоб тільки задовольнити свою хіть їх ніжним, солодким тілом? А чиї трупи, бліді, закривавлені, тягають з місця бійки, як не божевільних закоханців? Коли батько сидить і похмуро проклинає когось, коли сиве його волосся ще більше сивіє від горя, коли виплакано всі сльози і очі висихають від пекучого болю за сином, що марно загинув, коли мати, мовчазна й бліда як смерть, невтішно плаче, світу божого не бачить за своїм горем, — хто винний у цьому? Повії, що тільки й люблять себе та гроші й тримають біля своїх золотих поясів на припоні всіх у світі, хто й думає, й працює, й філософує. Авжеж, це там треба шукати Сімох, і ми підемо, Ламме, до тих дівчат. Може, й твоя жінка там. Отже, одним пострілом уб'ємо двох зайців.
— Гаразд, — сказав Ламме.
Було це наприкінці літа, коли вже сонце золотить листя каштанів, коли пташки співають на деревах, коли й найменша комаха дзижчить і радіє, що так тепло в траві.
Ламме плентався поруч з Уленшпігелем вулицями Антверпена, понуривши голову, ледве тягнучи своє тіло, наче йому доводилось нести на собі цілий будинок.