— Йдуть! Бачиш? — запитав він.
— Бачу, — відповів Ламме. — Їх троє, марширують, наче солдати, один на цілу голову вищий за інших.
Уленшпігель сів край дороги, простягнув ноги вперед і почав бурмотіти молитви і перебирати чотки, як це роблять жебраки. Свого капелюха він поклав між колін.
Коли троє проповідників порівнялися з ним, він простяг капелюха, але вони йому нічого не дали.
Тоді Уленшпігель підвівся і почав жалісно канючити:
— Мої добрі панове, подайте, не минайте, як ласка ваша, бідному каменяреві, я впав недавнечко в яму і побив собі крижі. Тут немилосердний народ, ніхто не хоче допомогти мені в сумній долі моїй. Ах подайте, що ласка ваша, я завжди молитимуся за вас. А Господь дарує вам радісне й щасливе життя, ваші вельможності.
— Сину мій, — сказав один з проповідників, кремезний здоровило, — немає щастя для нас у цьому світі, поки панує тут папа та інквізиція.
Уленшпігель, зітхаючи, як і він, мовив:
— Ах, що ви кажете, панове? Говоріть тихше, будь ласка, мої добродійнички. Але все-таки дайте мені що-небудь.
— Сину мій, — сказав на те менший проповідник з войовничим лицем, — ми такі самі бідні страдники, і грошей у нас чи й вистачить на харчі в дорозі.
Уленшпігель упав на коліна.
— Хоч благословіть мене, — сказав він.
Троє проповідників простягли руки над головою Уленшпігеля, проте без особливої побожності.
Помітивши, що вони хоч і схудли в дорозі, проте черева мають чималенькі, він почав підводитись, ніби спіткнувшись, тицьнувся головою в живіт високому проповідникові і почув веселий дзенькіт грошей.
Тоді Уленшпігель випростався і вихопив меча.
— Святі отці, — сказав він, — надворі холодно, а я, як бачите, одягнутий погано, а ви дуже пишно. Дайте мені вашої вовни, щоб я міг викроїти собі з неї плащ. Я — гез. Хай живе гез!
Високий проповідник гукнув:
— Бундючний гезе, ти зависоко гнеш свою кирпу! Ми тобі зараз її відрубаємо.
— Відрубаєте? — крикнув Уленшпігель, ступивши назад. — А дзуськи. Сталевий вітер скоріше подме на вас, аніж на принца. Я гез! Хай живе гез!
Троє проповідників збентежено загукали один до одного:
— Звідки він це знає? Нас зраджено! Бий його! Хай живе меса!
І вони витягли з-під своїх ряс добре вигострені мечі.
Та Уленшпігель, недовго думаючи, відскочив до кущів, де сховався Ламме, і коли проповідники наблизились до нього на постріл, крикнув:
— Ворони, чорні ворони! Зараз дмухне свинцевий вітер. Матимете що жерти. — І він закаркав.
З кущів гримнув постріл, і високий упав ницьма на землю. Другий постріл звалив іще одного.
І Уленшпігель побачив між кущами лагідне обличчя Ламме та його руку, яка швидко набивала аркебузу.
Над кущами здіймався сизий димок.
Третій проповідник, несамовитий від люті, кинувся на Уленшпігеля, щоб зарубати, але той сказав:
— Не знаю, який вітер, сталевий чи свинцевий, а здмухне тебе з цього світу на той, підлий убивця!
Він кинувся на нього, і почався запеклий бій.
Твердо стояли вони один проти одного на шляху, завдаючи ударів і відбиваючи їх. Уленшпігель був уже геть закривавлений, бо його супротивник, справний вояка, поранив його в голову і в ногу. Але він нападав і захищався, як лев. Кров заливала йому очі й сліпила його. Він відскочив убік, витерся лівою рукою і відчув, що сили його слабнуть. Було б йому непереливки, якби Ламме не вклав і цього проповідника влучним пострілом.
Уленшпігель глянув на супротивника і почув, як той вивергає блюзнірські прокляття, кров і передсмертну піну.
А в темних кущах, оповитих сизим димком, знову показалося лагідне обличчя Ламме.
— А що, вже кінець? — запитав він.
— Кінець, мій сину, — відповів Уленшпігель. — Йди-но сюди…
Вийшовши зі своєї засідки, Ламме побачив, що Уленшпігель весь у крові. Не дбаючи й про черево, Ламме кинувся, як прудкий олень, до Уленшпігеля, який сидів на землі коло вбитих.
— Мій любий друг поранений цим підлим убивцею! — вигукнув Ламме і ударом ноги вибив зуби найближчому проповідникові. — Чого ж мовчиш, Уленшпігелю? Ти вмираєш, мій сину? А де наш бальзам? Ага, у клунку, під ковбасами. Уленшпігелю, ти мене чуєш? Ой-ой-ой! Немає теплої води промити рану, і нема де її дістати. Але добра буде вода й з Маасу. Озвись до мене, любий друже! Тебе ж, здається, не так важко й поранено. Трохи холодної водички, правда ж? О, він опритомнів! Це я, мій сину, твій друг. Вони всі вбиті. Полотна! Полотна перев'язати рани! Немає нічого! А моя сорочка? — Ламме скинув сорочку й вів далі: — Сорочку — на клапті! Кров перестає текти. Не вмреш, мій друже! Ух! — здригнувся він. — Як холодно в спину! Треба швидше одягатися. Він не вмре! Це я, Уленшпігелю, я, твій друг, Ламме! О, сміється! Піду обдеру вбитих. У них животи напхані флоринами, а тельбухи золоті: тут і каролю, і флорини, і патари, і daelder'и. А на додаток листи. Ми тепер багатії! Понад триста каролю на двох. Візьмемо зброю й гроші. Сталевий вітер не дмухне тепер на принца.
Уленшпігель підвівся, клацаючи зубами від холоду.
— Ось ти вже й став на ноги, — мовив Ламме.
— Це від бальзаму, — сказав Уленшпігель.
— Бо то бальзам мужності, — зауважив Ламме.
Потім затягнув одного по одному трупи проповідників у розколину і кинув туди всю їхню зброю та одежу, крім плащів.
А навколо вже закаркало вороння в небі, злітаючись на здобич.
І Маас котив свої сталеві хвилі під сірим небом.
І падав сніг, змиваючи кров.
І вони були похмурі. І Ламме сказав:
— Я волів би краще вбити курча, аніж людину.
І вони сіли на своїх ослів.
Вони вже під'їхали до брами Гюї, а в Уленшпігеля кров усе текла. Тоді вони вдали, ніби сваряться, позлазили з ослів і люто почали вимахувати своїми мечами. Потім перестали битися, сіли на ослів і, показавши свої перепустки біля міської брами, в'їхали в місто.
Жінки, дивлячись на пораненого й закривавленого Уленшпігеля та на Ламме, що, як переможець, бундючно їхав на своєму віслюкові, пройнялися жалем до Уленшпігеля, а Ламме погрожували кулаками й вигукували:
— Цей негідник поранив свого товариша!
Ламме стривожено шукав очима, чи не побачить серед них своєї жінки.
Та шукав він надаремне, і сум пойняв його.
23
— Куди ж ми підемо? — запитав Ламме.