Але в таборі незабаром утворилися дві партії, що ворогували між собою. Одні казали: "Принц зрадник", а другі їм відповідали, що не потерплять таких наклепів, що вони заткнуть їм їхні брехливі пельки. Недовір'я ширилось, як пляма від масла. Доходило до того, що бились навкулачки чоловік по шість, по вісім і по дванадцять, іноді хапались навіть за холодну зброю, а то й за аркебузи.
Одного дня на гамір з'явився сам принц і пройшов поміж двох партій. Куля зірвала в нього шпагу. Він наказав припинити сутичку і обійшов увесь табір, щоб усі бачили його, щоб ніхто не сказав: "Вмер Мовчазний, кінець війні".
Другого дня, близько півночі, в густому тумані, Уленшпігель, вийшовши з одного дому, де залицявся на фламандський манір до одної валлонської дівчини, почув раптом, як біля сусіднього будинку тричі каркнув ворон. У відповідь йому хтось здалеку також каркнув тричі. З дому вийшов якийсь селянин, і Уленшпігель почув кроки на дорозі.
Два чоловіки, розмовляючи по-іспанському, підійшли до селянина, і він звернувся до них тією ж мовою:
— Ну, що ви зробили?
— Чимало доброго, — відповіли ті, — брехали для короля. Завдяки нам серед воєначальників і солдатів панує недовіра до принца, і вони кажуть: "Це тільки з ницого честолюбства принц повстав проти короля, бо хоче, щоб його боялися і щоб потім, як запорука миру, йому дісталися міста й маєтності. За п'ятсот тисяч флоринів він зрадить дворянство, що так мужньо бореться за батьківщину. Герцог обіцяв йому повну амністію і поклявся повернути йому і всім вищим воєначальникам їхні маєтності, якщо вони заприсягнуть на вірність королю. Оранський сам піде на угоду з ним". А прихильники Мовчазного казали нам: "Герцогова пропозиція — це пастка, Оранський не впіймається в неї, пам'ятаючи про Егмонта й Горна. Ми добре знаємо, що казав у Римі кардинал Гранвелла, коли схопили графів: "Впіймали два піскарики, щуку пустили. Поки Мовчазний на волі, то не впіймано нікого".
— А чи велика незгода в таборі? — запитав селянин.
— Незгода велика, — відповіли ті, — і з кожним днем вона більшає. А де листи?
Вони ввійшли в дім, де засвітився ліхтар. Заглянувши у віконце, Уленшпігель побачив, як вони розпечатали листи і з великою радістю почали їх читати, попиваючи мед.
Потім вони вийшли, сказавши до селянина:
— Розвалиться табір — Оранського схоплять. Добра буде пожива.
"Такі зрадники не повинні жити", — сказав собі Уленшпігель.
Змовники вийшли. Надворі був густий туман, і Уленшпігель бачив, як селянин виніс їм ліхтаря, якого вони взяли з собою.
Світло ліхтаря часто закривала чорна тінь, і Уленшпігель здогадався, що вони йдуть один за одним.
Він швиденько схопив аркебузу і вистрелив у чорну тінь. Ліхтар гойднувся кілька разів угору-вниз, із чого Уленшпігель зробив висновок, що один із них упав, а другий намагається оглянути рану. Він знову набив свою аркебузу. Потім, коли ліхтар, гойдаючись, став швидко віддалятися в напрямку табору, Уленшпігель вистрелив удруге. Ліхтар захитався, потім упав і згас. Стало темно.
Уленшпігель побіг у табір і дорогою зустрів профоса та юрбу солдатів, що прокинулись від пострілів. Уленшпігель підбіг до них і сказав:
— Я мисливець, ідіть заберіть дичину.
— Веселий з тебе фламандець, — мовив профос, — ти вмієш розмовляти не тільки язиком.
— Слова язика — це вітер, — сказав Уленшпігель, — а слова свинцеві впинаються в тіло зрадників. Ходімо за мною.
При світлі ліхтарів він повів їх туди, де лежали обидва, один був уже мертвий, а другий ще хрипів, тримаючи в руці зібганого останніми зусиллями волі листа.
Вони забрали трупи, з одягу яких було видно, що це дворяни, і, присвічуючи ліхтарями, понесли прямо до принца, який мусив через те припинити нараду з Фрідріхом Голленгаузеном, маркграфом Гессенським та іншими поважними особами.
У супроводі ландскнехтів і рейтарів у жовтих та зелених мундирах вони прийшли до намету Мовчазного і стали гукати, щоб він їх прийняв.
Принц вийшов. Тоді Уленшпігель, випередивши профоса, що вже відкашлявся і хотів був почати обвинувальну промову, сказав сам:
— Ваша високість, я вбив замість круків двох високородних зрадників з вашого почту.
Потім він розповів усе, що бачив, чув і зробив.
Мовчазний не промовив і слова. Обидва трупи були обшукані в присутності самого Вільгельма Оранського, прозваного Мовчазним, Фрідріха Голленгаузена, маркграфа Гессенського, Дітріха ван Схоненберга, графа Адьберта Нассауського, Гоогстратена, Антуана де Лалена, губернатора Мехельнського, солдатів і Ламме Гудзака, що аж трусився від страху.
У вбитих дворян знайшли листи Гранвелли і Нуаркарма[179], які наказували їм сіяти розбрат серед принцевих прихильників, щоб послабити його сили, примусити поступитися перед герцогом, який нагородить його по заслузі — і відрубає йому голову. "Треба, — писалося в листах, — діяти обережно, натяками, щоб у війську склалося враження, ніби Мовчазний, заради особистої користі, уклав уже й окрему угоду з герцогом. Тоді воєначальники і солдати самі скрутять йому руки". Кожному з них як винагороду вже послано в Антверпен через Фуггерів[180] по п'ятсот дукатів. А ще по тисячі вони отримають, тільки-но прибудуть з Іспанії в Зеландію чотириста тисяч.
Отже, змова була викрита. Принц мовчки повернувся до своїх дворян, сеньйорів і солдатів, поміж якими було чимало таких, що мали на нього підозру, і, мовчки показавши на трупи, подивився на них усіх з докором.
— Хай живе принц Оранський! Принц Оранський вірний слуга батьківщини! — голосно вигукнули всі.
Повні зневаги до зрадників, вони хотіли кинути трупи собакам, але Мовчазний сказав:
— Не тіло треба кинути собакам, а слабкість духу, що породжує сумніви до чистих намірів.
На це сеньйори й солдати закричали:
— Хай живе принц! Хай живе принц Оранський, друг вітчизни!
І їхні голоси прозвучали громовою загрозою усякій неправді.
Принц, показуючи на трупи, сказав:
— Поховайте їх по-християнському.
— А я? — запитав Уленшпігель. — Що зроблять зі мною, вірним слугою батьківщини? Коли я зробив погано, то хай дадуть хлости, коли ж добре, то хай нагородять.
Тоді Мовчазний сказав:
— Цей аркебузьєр дістане п'ятдесят ударів свіжими дубцями в моїй присутності за те, що без наказу вбив двох дворян і тим тяжко порушив дисципліну, і тридцять флоринів нагороди за те, що добре дивиться й слухає.