— Я більше не буду нарікати, мій сину, — промовив Ламме, встаючи. — Для вільних людей оселедець — ортолан, а ріденьке пиво — найкращий трунок.
І Уленшпігель заспівав:
Хай живе гез! Не плачте, браття.
На руїнах і в крові
Квітка волі зацвіте.
Як з нами Бог, хто встоїть проти нас?
Хоч гієна тріумфує,
Та надходить грізний лев.
Він одним ударом лапи її роздере.
Око за око, зуб за зуб. Хай живе гез!
І гези на кораблях підхопили:
І герцог — та сама гієна для нас.
Тож око за око, зуб за зуб,
За рану рана. Хай живе гез!
11
Темної ночі, коли грім гуркотів у глибині хмар, Уленшпігель сидів з Неле на палубі корабля і говорив:
— Всі наші вогні погашені. Ми — лисиці, що підкрадаємося в темряві ночі до іспанської здобичі, до двадцяти двох їхніх вітрильників — багатих кораблів, де світяться ліхтарі, зірки, що віщують їм нещастя. І ми пливемо до них.
Неле мовила:
— Це чародійна ніч. Небо чорне, як пекельна паща, блискавки спалахують, як усмішка сатани, вдалині глухо гуркоче грім, з тривожним криком ширяють чайки, срібними вужами котяться по морю блискучі хвилі. Тілю, коханий мій, полиньмо в країну духів! На, спожий порошок, що навіває сон…
— А я побачу Сімох, моя люба?
І вони спожили порошок, що навіває сон.
Неле закрила очі Уленшпігелеві, а Уленшпігель закрив очі Неле. І перед ними виникло жахливе видовище.
На небі, на землі, на морі було повно людей: чоловіків, жінок, дітей. Вони працювали, ходили, плавали, мріяли. Море їх колихало, земля їх носила. Вони кишіли, наче вугри в кошику. Сім чоловіків і сім жінок сиділи на престолах посеред неба. На чолі в кожного з них блищала зірка, але їхні обличчя були такі невиразні, що Уленшпігель і Неле бачили ясно тільки зорі.
Хвилі морські горами здіймались до самого неба, несучи на пінявих хребтах силу-силенну кораблів, щогли яких і снасті, налітаючи одна на одну, спліталися, билися, ламалися, розривались під натиском розбурханих валів. Раптом один корабель вирвався з-поміж інших. Низ його був з розпеченого заліза. Його сталевий ніс різав хвилі, як ножем. Вода кричала від болю там, де він пропливав. Вишкіривши зуби, на корчмі корабля сиділа Смерть. В одній руці вона тримала косу, в другій — бич, яким лупцювала Сімох. Один із них був похмурий, худий, мовчазний, пихатий. В одній руці він держав скіпетр, а в другій — меч. Біля нього сиділа верхи на козі червонопика дівчина, вся розхристана, з голими грудьми, з бистрозорими очима. Вона хтиво тяглася до старого єврея, що збирав якісь цвяхи, і до товстуна, який все падав, а вона його все піднімала, а якась худа розлючена жінка лупцювала їх обох. Товстун та його червонопика подружка не відбивалися від неї. Коло них їв ковбасу чернець. Ще одна жінка звивалася на землі, як змія. Вона кусала старого єврея за те, що той збирає іржаві цвяхи, товстуна — за його самовдоволення, червонопику жінку — за вогкий блиск в очах, ченця за те, що їсть ковбасу, худого чоловіка за те, що тримає скіпетр. І трохи згодом усі вони почали битися між собою.
Коли видиво зникло, зчинилася жахлива битва на морі, на небі й на землі. Полив кривавий дощ. Кораблі були порубані сокирами, потрощені ядрами та кулями. Уламки їх літали в повітрі серед порохового диму. На суходолі війська наступали одне на одне мідною стіною. Лунали зойки, лилися сльози, палали міста, села, жита на полях. На вогняному тлі з'являлися на мить горді силуети високих дзвіниць у кам'яному мереживі і раптом, як зрубані дуби, падали з гуркотом на землю. Чорні вершники, незчисленні, як мурахи, з мечами в одній руці і з пістолями в другій, лупцювали чоловіків, жінок і дітей. Декотрі, пробивши ополонки на льоду, кидали туди живцем старих людей. Інші відрізали у жінок груди і посипали рани перцем, інші вішали дітей на коминах. А ті, хто втомився убивати, ґвалтували жінок і дівчат, пили, гуляли, грали в кості або, засунувши руки в купу награбованого золота, порпались у ньому скривавленими пальцями.
Семеро увінчаних зірками кричали:
— Пожалійте нещасний світ!
А привиди реготали. І голоси їхні подібні були до клекоту тисяч морських орлів. І Смерть розмахувала косою.
— Чи чуєш? — питав Уленшпігель. — Ці птахи злітаються поласувати бідолашними людьми. Вони живляться маленькими пташками, простими й добрими.
Семеро увінчаних зірками вигукнули:
— Де ж любов? Де справедливість? Де милосердя?
А семеро привидів реготали. І регіт їхній подібний був до клекоту тисячі морських орлів.
А Смерть шмагала їх своїм бичем.
А корабель линув по хвилях, розтинаючи навпіл кораблі, човни, чоловіків, жінок, дітей. Над морем розлягались жалісні зойки жертв:
— Пожалійте нас!
Червоний корабель пройшов крізь них, а привиди реготали й кричали, як орли морські.
А Смерть, сміючись, пила криваву воду.
А потім корабель зник у тумані, бій скінчився, семеро, увінчаних зірками, щезли.
Уленшпігель і Неле бачили перед собою тільки бурхливе море, чорне небо, темні хмари над самими хвилями, що фосфорично виблискували, і зовсім близько червоні зірки.
Це були ліхтарі двадцяти двох вітрильників. Глухо рокотало море, і гуркотів грім.
І тоді Уленшпігель тихенько задзвонив у дзвін і закричав:
— Іспанці! Іспанці! Вони йдуть на Фліссінген!
І крик цей підхопили на всіх кораблях.
І Уленшпігель сказав Неле:
— Сірий туман укрив небо й землю. Вогні ледве блимають, благословляється на світ, вітер свіжіє, піняві хвилі здіймаються вище палуби, дощ іде, але вщухає, сходить променисте сонце і золотить гребені хвиль — це твоя усмішка, Неле, свіжа, як ранок, ласкава, як сонячний промінь.
Йдуть двадцять два вітрильники. На кораблях гезів б'ють барабани, свистять сопілки. Де Люме кричить:
— За принца! В погоню!
Віце-адмірал Евон Пітерсен Ворт гукає:
— За принца Оранського, за адмірала — в погоню!
На всіх кораблях — на "Йоганні", "Лебеді", "Анні-Марії", "Гезі", "Згоді", "Егмонті", "Горні", "Вільгельмі Мовчазному", "Віллемі Звейгері" — капітани кричать:
— За принца Оранського, за адмірала — в погоню!
— В погоню! Хай живе гез! — кричать солдати і матроси.
Шхуна Трелонга "Бріль", на якій були Ламме та Уленшпігель, разом з "Йоганною", "Лебедем" і "Гезом" захоплює чотири іспанських вітрильники. Гези всіх іспанців кидають у воду, нідерландців беруть у полон, спорожняють кораблі, наче яєчну шкаралупу, рубають щогли, нищать вітрила і без стерна пускають на хвилі. Потім кидаються в погоню за вісімнадцятьма іншими. З боку Антверпена дме рвучкий вітер. Борти швидкохідних кораблів нахиляються мало не до самої води під вагою вітрил, надутих, як щоки ченців, коли вони чують пахощі кухні. Вітрильники линуть швидко. Гези переслідують їх аж до самого Міддельбурзького рейду[227], де потрапляють під вогонь фортеці. Тут зав'язується кривавий бій. Гези кидаються з сокирами на ворожі кораблі. Палуби вкриваються відрубаними руками, ногами, які після бою викидають у море цілими кошиками. З фортів стріляють по них. А вони собі кепкують із цього і з криками: "Хай живе гез!" — забирають на кораблях порох, гармати, кулі, зерно і, спорожнивши, запалюють їх і залишають догоряти на рейді, а самі пливуть у Фліссінген.