Але він не сміявся.
Потім блідий, із тремтячими руками, він ішов до принцеси Еболі і в її обіймах гасив полум'я своєї жаги, запаленої невгамовною жорстокістю.
І принцеса Еболі приймала його тільки зі страху, а не з любові.
42
Стояла спека. З тихого, спокійного моря не віяв і легкий вітрець. Ледве тремтіло листя на деревах над каналом у Дамме, цвіркуни поховались у траві на луках, а в полях церковні й монастирські служки збирали тринадцяту частку врожаю на священика і ченців. З високого палючого блакитного неба сонце лило на землю вогненну спеку, і природа мліла в його промінні, наче красуня в обіймах свого коханця. Коропи вистрибували над водою канала, полюючи на мушву, що гула, наче окріп у казані, а швидкокрилі ластівки перехоплювали у них здобич. Від землі здіймалися теплі випари, що миготіли й виблискували на сонці. Дзвонар у Дамме з високої дзвіниці, б'ючи в тріснутий дзвін, як у розбитий казан, сповіщав людям, що настав полудень і час уже обідати селянам, які працюють на косовиці. Жінки, приклавши руки до рота, кликали на ім'я своїх чоловіків, братів, синів: Ганс, Пітер, Йост; над тинами червоніли їхні хусточки.
Вдалині Уленшпігель і Ламме побачили високу й масивну чотирикутну дзвіницю Собору Богоматері, і Ламме сказав:
— Там, сину мій, твій біль і твоє кохання.
Та Уленшпігель не відповів нічого.
— Скоро я побачу мій старий дім, а може, й дружину, — сказав Ламме.
Уленшпігель і на цей раз не відповів нічого.
— Чи ти дерев'яний, — мовив Ламме, — чи серце в тебе камінне, нічого тебе не може зворушити — ні те, що близько місце, де минуло твоє дитинство, ні дорогі тіні — бідолашного Клааса і бідолашної Сооткін, цих двох мучеників. У чім же річ? Ти не сумуєш і не радієш. Хто тобі висушив так серце? Глянь на мене, я стривожений, схвильований, аж тремтить мов черево. Глянь на мене…
Ламме подивився на Уленшпігеля і побачив, що він зблід, голова похилилась йому на груди, губи тремтять, і він тихо плаче.
Тоді і Ламме змовк.
Так, не промовивши ні слова, їхали вони до самого Дамме і пішли по Чаплиній вулиці, де не видно було нікого, бо всі поховались від спеки. Собаки, повисолоплювавши язики, лежали, позіхаючи, біля порогів. Ламме і Уленшпігель пройшли повз ратушу, навпроти якої було спалено Клааса. Губи в Уленшпігеля затремтіли ще більше, а сльози висохли. Опинившись перед Клаасовим домом, де тепер жив інший вугляр, він увійшов досередини і запитав:
— Чи впізнаєш мене? Я хочу тут відпочити.
Вугляр відповів:
— Я впізнав тебе. Ти син невинної жертви. Заходь і будь як дома.
Уленшпігель пішов на кухню, потім до кімнати Клааса і Сооткін і наплакався вдосталь.
Коли ж він спустився вниз, вугляр сказав йому:
— Ось хліб, сир і пиво. Якщо ти голодний, — їж, як хочеш пити — пий.
Уленшпігель показав рукою, що не хоче ні їсти, ні пити.
І друзі знову рушили в дорогу; Ламме їхав верхи на ослі, а Уленшпігель вів свого за оброть.
Вони під'їхали до Катліниної халупи, поприв'язували своїх ослів і ввійшли. Була обідня година. На столі стояла миска вареної квасолі в стручках і білого бобу. Катліна обідала. Неле стояла біля неї і збиралася налити їй підливи з оцтом, яку вона щойно зняла з вогню.
Коли Уленшпігель увійшов, Неле так розгубилася, що впустила соусник із підливою в Катлінину миску, а Катліна затрусила головою і почала збирати ложкою квасолю навколо соусника; вдаряючи себе по лобі, вона безтямно бурмотіла:
— Заберіть вогонь! Голова горить!
Запах оцту викликав апетит у Ламме.
Уленшпігель стояв і не зводив очей з Неле, ніжно усміхаючись, хоч його й гнітила тяжка туга.
А Неле, не сказавши ні слова, кинулась йому на шию. Вона неначе збожеволіла: плакала, сміялась і, розчервонівшись від великої радості й невимовного щастя, тільки шепотіла:
— Тіль, Тіль!
Уленшпігель у захваті дивився на неї. Потім вона пустила його, відступила трохи назад, радісно розглядаючи його, і знову кинулась йому на шию. І так кілька разів. Уленшпігель пригортав її до себе, щасливий і радісний, і не міг відірватися від неї, поки вона, знесилена і мов непритомна, не впала на лаву.
— Тіль, Тіль! Мій коханий! Нарешті ти повернувся! — не соромлячись, повторювала вона.
Ламме стояв біля дверей. Неле, трохи заспокоївшись, запитала, показуючи на нього:
— Де я бачила цього гладуна?
— Це мій друг, — сказав Уленшпігель. — Він шукає свою дружину зі мною разом.
— Тепер я тебе впізнала, — мовила Неле, звертаючись до Ламме. — Ти мешкав на Чаплиній вулиці. Ти шукаєш свою дружину; я бачила її в Брюгге — вона там живе побожно й доброчесно. Коли я запитала її, чому вона так жорстоко вчинила зі своїм чоловіком, вона мені відповіла: "Така воля Божа, і таку накладено покуту на мене, відтепер я більше не буду з ним жити".
Від цих слів Ламме тяжко засмутився, проте поглянув на квасолю з оцтом. Високо в небі співали жайворонки, природа мліла в пестощах сонячного проміння. А Катліна збирала ложкою навколо горщика квасолю й стручки разом із підливою.
43
Саме тої пори, серед білого дня, йшла з Гейста до Кнокке через дюни дівчина років п'ятнадцяти. Ніхто не боявся за неї, бо всі знали, що вовкулаки і душі засуджених нападають тільки вночі. В гаманці дівчина несла сорок вісім солів сріблом, всього на чотири золотих флорини, які її мати Торія Пітерсон, що жила в Гейсті, позичила на якусь покупку у свого дядька, Яна Ранена з Кнокке.
Дівчина, на ім'я Беткін, одяглася у свою найкращу сукенку і весело рушила в дорогу.
Ввечері, коли донька не вернулась, мати затурбувалась, проте, подумавши, що вона залишилася в дядька ночувати, заспокоїлась.
Другого дня рибалки, вертаючись з риболовлі, витягли свій баркас на берег, попереносили рибу на вози, щоб повезти її у Гейст на базар і продати гуртом. Піднімаючись дорогою, вкритою черепашками, вони натрапили в дюнах на мертву дівчинку, зовсім голу, — злодії не лишили на ній навіть сорочки. Навкруги все було закривавлено. Підійшовши ближче, — вони побачили на її прокушеній шиї сліди гострих і довгих зубів. Вона лежала горілиць, її широко розплющені очі дивилися в небо, з розкритого рота наче виривався передсмертний крик.
Накривши тіло дівчини opperstkleed'ом, рибалки привезли його в Гейст до ратуші. Тут негайно зібралися старшини й лікарі, які одразу визнали, що таких зубів у звичайних вовків не буває, що це зуби злого, пекельного weerwolf'а — вовкулаки і що треба молитися Господові, щоб визволив землю фландрську від цього лиха.