— Дай мені спокій, — мовив Ламме. — Сміх бере мене від усяких vierpann'ів, веж без цвяхів та інших дурниць. Не заважай готувати підливу.
— Бережися! — сказав йому Уленшпігель. — Гавкіт не вщухає. Він навіть голоснішає. Собаки гарчать, сурми сурмлять. Бережись оленя! Тікай! Ріг сурмить.
— Це кінець полювання, — сказав старий. — Вертайся, Ламме, й готуй печеню. Оленя вбито.
— Добрий матимемо обід, — сказав Ламме. — Ви ж і мене почастуєте, бо я і для вас тут подбав. Смажена птиця в соусі вийшла смачнюща. Правда, трохи хрумтить на зубах, бо вона ж повалялася в піску, коли той чортів олень штрикнув мене в зад і роздер штани разом із м'ясом. А ви не боїтеся лісничих?
— Нас тут дуже багато, — відповів старий, — вони бояться нас і зачепити. Шпигуни й судді так само. А місцеві люди нас люблять, бо ми нікому зла не робимо. Ми люди мирні і ще трохи поживемо тут, поки іспанці нас не оточать. А якщо таки оточать, то всі ми, старі, молоді, жінки, дівчата, діти, дорого продамо наше життя і скоріш повбиваємо одне одного, ніж віддамося на страшні муки до рук кривавого герцога.
Уленшпігель сказав лісовим братам:
— Був час, коли ми билися з катом на суходолі. Тепер треба на морі знищити його могутність. Ідіть до Зеландських островів через Брюгге, Гейст і Кнокке.
— У нас грошей нема, — відповіли вони.
Уленшпігель сказав:
— Ось вам тисяча каролю від принца, їдьте водою річками, каналами. Коли тільки побачите кораблі з літерами Г. I. X., то нехай хто-небудь із вас заспіває жайворонком. Як почуєте у відповідь кукурікання, то знайте, що ви серед друзів.
— Ми так і зробимо, — відповіли вони.
Незабаром з'явилися мисливці з собаками, тягнучи на мотузках вбитого оленя.
Тоді всі посідали навколо вогню. Лісових братів було душ шістдесят — чоловіків, жінок, дівчат. Вони дістали хліб із мішків, витягли з піхов ножі. Оленя оббілували, випатрали, порубали на частини і понастромляли на рожни разом з дрібнішою дичиною. Під кінець трапези Ламме притулився до дерева і захріп, схиливши голову на груди.
Коли настав вечір, лісові брати пішли в землянки спати; Уленшпігель і Ламме теж полягали.
Табір охороняли озброєні вартові. Уленшпігель чув, як шурхотить листя в них під ногами.
Другого дня він з Ламме вирушив далі. Лісові брати гукали:
— Щасливої дороги! А ми підемо до моря.
35
В Гарлебеке Ламме поновив свій запас oliekoek'ів, з яких із'їв двадцять сім штук, а тридцять поклав у кошик. Уленшпігель ніс у руках клітки. Надвечір вони дісталися в Куртре і зупинилися in de Bie — в заїзді "Бджола", у Жілліса ван ден Енде, який зразу ж вийшов на поріг, тільки-но почув спів жайворонка.
Тут була їм повна догода. Господар, побачивши листи від принца, передав йому через Уленшпігеля п'ятдесят червінців і не захотів нічого взяти з них ні за індичку, ні за dobbeleclauwert.
Він також попередив їх, що в Куртре шастають вивідувачі кривавого трибуналу, а тому треба тримати язика за зубами.
— Ми їх упізнаємо, — сказали Уленшпігель і Ламме.
І вийшли із заїзду.
Призахідне сонце золотило дахи, пташки співали на липах, жінки гомоніли на порогах своїх домів, діти вовтузилися в поросі, а Уленшпігель і Ламме вештались собі вулицями без діла.
Раптом Ламме сказав:
— Коли я спитав Мартіна ван ден Енде, чи не бачив він жінки, схожої на мою дружину, і змалював її милий образ, він сказав мені, що за містом на Брюггському шляху в "Веселці", у старої Стевен, збирається щовечора чимало жінок. Я піду туди.
— А я не забарюсь за тобою, — сказав Уленшпігель, — хочу тільки обдивитися місто. Якщо здибаю твою жінку, то негайно скажу їй, щоб ішла до тебе. Та не забувай, що baes радив мовчати, коли хочеш, щоб шкура була ціла.
— Буду мовчати, — сказав Ламме.
Поки Уленшпігель гуляв по місту, сонце зайшло і надворі посутеніло. Він вийшов на Pierpotstraetje — на Гончарну вулицю і тут почув мелодійні звуки лютні. Підійшовши ближче, він побачив якусь білу постать, що наче манила його до себе, але все віддалялась від нього, граючи на лютні і співаючи ангельським голосом ніжну мелодійну пісню. Вона зупинялася, оглядалась і йшла все далі.
Уленшпігель побіг за нею, швидко наздогнав і хотів заговорити, але вона затулила йому рота напахченою парфумами рукою.
— Ти селянин чи дворянин? — спитала вона.
— Я Уленшпігель.
— Ти багатий?
— Досить багатий, щоб заплатити за насолоду, і не досить, щоб викупити свою душу.
— А чому ти ходиш пішки? В тебе немає коня?
— В мене є осел, але я завів його до стайні, — відказав Уленшпігель.
— А чому ти блукаєш по чужому місту сам, без друга?
— Бо мій друг блукає своїм шляхом, а я — своїм, цікава красунечко.
— Я зовсім не цікава, — мовила вона. — А чи багатий твій друг?
— Еге ж, на сало. А чи скоро ти мене перестанеш допитувати?
— Це все. А тепер пусти мене.
— Пустити? — перепитав він. — Це все одно, що наказати Ламме, коли він голодний, віддати миску з ортоланами. Я хочу тебе з'їсти.
— Ти ж мене ще не бачив, — мовила вона і відтулила ліхтар, що раптом освітив її обличчя.
— Ой яка ж гарна! — вигукнув Уленшпігель. — Шкіра золотава, губки червоні, постать струнка! Все саме для мене.
— Все, — сказала вона і повела його на Брюггський шлях, у "Веселку" — in de Reghenboogh, до старої Стевен. Там Уленшпігель побачив силу дівчат, які мали на рукавах кружечки, що відрізнялися кольором від їхніх бумазейних суконь.
Його супутниця також мала на сукні з золотої парчі срібний кружечок. Всі дівчата з заздрістю дивилися на неї. Ввійшовши, вона зробила знак baesine, та Уленшпігель цього не помітив. Вони сіли вдвох і почали пити.
— А чи знаєш ти, що той, хто зі мною п'є, буде мій назавжди? — запитала вона.
— Моя ти запахуща кралечко! — відповів Уленшпігель. — Для мене буде справжнє свято, коли я завжди споживатиму таке м'ясце.
Раптом в одному кутку Уленшпігель помітив Ламме. Той сидів за столиком, на якому горіла свічка, стояв дзбан пива і шинка, і не знав, як урятувати все це від двох дівчат, що притьмом хотіли поділити з ним вечерю.
Коли Ламме помітив Уленшпігеля, він аж підскочив на три фути вгору і вигукнув:
— Слава тобі, Господи, що вернувся мій друг Уленшпігель. Baesine, пива!