Засвітили ліхтаря, і Спелле поліз на воза, але зразу ж страшенно зойкнув і повалився на землю.
— Міхількін, Міхількін! Господи, помилуй мене!
Тоді на возі встав чоловік, одягнутий у біле, як пиріжник, а в руках він тримав дві закривавлені ноги.
Пітер де Роозе і обидва шпигуни, побачивши цю постать, освітлену ліхтарем, також несамовито скрикнули:
— Міхількін! Міхількін! Мрець! Господи, помилуй нас!
На крик прибігли й сімнадцять чоловік, що сиділи в засідці, і жахнулися, побачивши в місячному сяйві привида, такий він був схожий на Міхількіна, бідолашного небіжчика.
А привид махав закривавленими ногами. Обличчя в нього було таке саме повне й кругле, як у Міхількіна, тільки мертво-бліде, синє, погрозливе, сточене хробаками.
Привид, все махаючи закривавленими ногами, звернувся до Спелле, що скімлив, лежачи горілиць на землі:
— Спелле, профосе Спелле! Ану прочумайся!
Та Спелле й не ворухнувся.
— Спелле, — знову крикнув привид, — профосе Спелле, отямся, бо потягну тебе в найглибшу пекельну пащу.
Спелле підвівся, волосся його від жаху стало дибом, і він зойкнув:
— Міхількіне, Міхількіне! Май милосердя до мене!
Тим часом надійшли городяни, та Спелле не бачив нічого, тільки ліхтарі, які йому здавалися очима диявола, про що він згодом розповідав сам.
— Спелле, — запитав привид, — чи готовий ти до смерті?
— Ні, — зойкнув профос, — ні, пане Міхількіне, я ще не приготувався і не хочу стати перед Богом з душею, чорною від гріхів.
— Ти впізнаєш мене? — запитав привид.
— Допоможи мені, Господи! — вигукнув Спелле. — Так, я впізнаю тебе. Ти привид Міхількіна, який безневинно вмер на своїй постелі після тортур, і ці дві криваві ноги — це ті самі, до яких я наказав привісити по п'ятдесят фунтів ваги. Ох, Міхількіне, прости мені! Це Пітер де Роозе спокусив мене на таке. Він дав мені п'ятдесят флоринів, щоб я вписав твоє ім'я до списку.
— Ти хочеш покаятися? — запитав привид.
— Так, мессіре, я хочу покаятись, усе розповісти, все спокутувати. Тільки проженіть, ради Бога, оцих чортів, що оточили мене і хочуть пожерти. Я все скажу. Заберіть ці вогненні очі! Я те ж саме вчинив і в Турне п'ятьом городянам, а також і в Брюгге — чотирьом. Я забув зараз, як їх звати, але пригадаю, коли ви цього забажаєте. В інших місцях я також грішив, сеньйоре, і з моєї вини шістдесят дев'ять невинних мучеників лежать у могилі. Міхількіне, королю були потрібні гроші. Так мені казали. Але й я без грошей не міг жити, то й мені дещо перепало. Вони закопані в Генті, в льоху у старої Гровельс, моєї справжньої матері. Я все сказав, усе! Благаю ласки й прощення! Заберіть чортів! Господи Боже, пресвята Маріє, Ісусе Христе, заступіться за мене! Заберіть пекельні вогні, а я все продам, усе віддам бідним і покаюсь.
Уленшпігель, побачивши, що натовп городян йому співчуває, скочив з воза, схопив Спелле за горло і хотів задушити.
Але втрутився священик.
— Пусти його, — сказав він, — хай краще його задушить катова мотузка, а не рука привида.
— А що ж ви хочете з ним зробити? — запитав Уленшпігель.
— Подамо на нього скаргу герцогові, і його повісять, — відповів священик. — Але хто ти такий? — запитав він.
— Я бідна фламандська лисичка, — відповів Уленшпігель, — в масці Міхількіна, мені пора вже сховатися в нірку, бо боюся іспанських мисливців.
Тим часом Пітер де Роозе втікав щодуху.
Спелле згодом був повішений, а його майно конфісковане.
І його отримав король.
33
Другого дня Уленшпігель ішов у Куртре берегом прозорої річки Ліс.
Ламме, стогнучи, ледве тягся за ним.
Уленшпігель сказав йому:
— Ти тюхтій з полив'яним носом. Чого плачеш за жінкою, що наставила тобі роги?
— Мій сину, — відповів Ламме, — вона завжди була мені вірна й любила мене, а як я любив її, боже милий! Але одного разу вона пішла в Брюгге, а вернулась — і ніби не та стала. З того часу, коли я просив її кохання, вона говорила: "Ми тепер повинні жити з тобою тільки як друзі". А я з сумом у серці казав: "Моя кохана, ми ж поєдналися з тобою перед Богом, чи не робив же я для тебе всього, що ти лиш бажала? Я ходив у куртці з чорного полотна і в бумазейній накидці, щоб мати змогу тебе одягати, всупереч королівському указу, в шовк і оксамит. Кохана, невже ти мене більше не любиш?" — "Я тебе люблю, — каже вона, — як велить Бог і його закони, як сказано у святих заповідях і церковних правилах. От чому тільки й буду тобі за цнотливу супутницю". — "Не потрібна мені твоя цнота, — відповідаю я, — мені потрібна ти, моя дружина". Вона похитала головою й промовила: "Я знаю, ти добрий. Ти досі був за кухаря, щоб тільки звільнити мене від куховарства. Ти прасував простирадла, сорочки, комірці, щоб я не брала в руки важкої праски. Ти прав нашу білизну, замітав і в кімнатах і на подвір'ї, щоб звільнити мене від цього клопоту. Тепер замість тебе все це робитиму я, але більше нічого не вимагай від мене, чоловіче". — "Мені то дарма, — відповів я, — я буду, як і перше, твоєю покоївкою, куховаркою, пралею, прасувальницею, вірним твоїм рабом, усім разом, але ти, моє серденько, не роз'єднуй того, що було цілим: наших сердець і нашого тіла, не розривай цих солодких зв'язків кохання, що нас так ніжно єднали". — "Так треба", — відповіла вона. "Ах, — вигукнув я, — то це ти в Брюгге надумала таку жорстокість?" Вона відповіла: "Я присягалася перед Господом і святими угодниками". — "Хто ж примусив тебе дати присягу не виконувати шлюбних обов'язків?" — вигукнув я. "Той, — сказала вона, — на кому благодать Господня, наклав на мене покуту". І відтоді вона перестала бути моєю, так наче стала вірною дружиною когось іншого. Я благав її, мучив, погрожував, плакав, переконував — усе надаремно. Якось увечері я вернувся з Бланкенберга, де мав отримати оренду за одну з моїх ферм, і бачу — в домі нікого. Ясна річ, їй, мабуть, набридли мої прохання, чи, може, остогидла моя зажура, мій сум, от вона і втекла. Де ж вона тепер?
І Ламме сів на березі річки, понурив голову і задивився в воду.
— Ах, — зітхнув він, — моя кохана! Яка ж ти була пухкенька, ніжна, люба! Чи знайду я коли таку ясочку, як ти? Такої смакоти я ніколи більше не скуштую! Де твої поцілунки запахущі, як той кмин? Де твої чарівні уста, з яких я пив насолоду, як бджола мед із рожі? Де твої білі рученьки, що обіймали мене й милували? Де б'ється твоє серденько, де твої повні груди і ніжний трепет гарячого твого тіла, що аж мліло від кохання? Е, що тут згадувати старі хвилі, холодна річко, коли ти вже весело котиш нові хвилі під сонцем!