Королева Тінтірлат підвелася, здавалося, вона постаріла за хвилини розмови на роки. Вєя подумала, що ще її батьки пам'ятали королеву немолодою.
— Я піду з вами куди завгодно, ваша величносте, — відповіла дружина Лаоланта.
Дві жінки спускалися крутими вироподібними сходами. Королева тримала ліхтар, та хворобливе полум'я намагалось згаснути. Полум'я відчувало, куди вони йдуть.
Вони зупинилися біля дверей, окованих металевими смугами. Вєя з подивом відмітила, що замка нема.
— Так, не замикається, — королева наче вгадала думки подруги. — При здоровому глузді ніхто не спуститься сюди. Більшості не вистачить відваги, інші надто мудрі або дуже сильно люблять життя, щоб так ризикувати, — королева озирнулася на скам'янілу Вєю, всміхнулася, заспокоюючи. — Не бійся, Вєє. Я прийшла до провісниці, ти лише спостерігатимеш і мовчатимеш, що б не сталося, — бліда від ляку рука торкнулася дверей, воля і зараз залишалася сильнішою за страх. — Я можу змінитися, Вєє, головне — не лякайся. Провісниця сліпа, але може постати в будь-якій подобі.
Королева увійшла першою, Вєя одразу за нею, і важкі двері нечутно закрилися. В підземеллі горіли смолоскипи, та полум'я не коптило склепінь, не відкидало тіней.
Їх зустріла дівчина з розкішним світлим хвилястим волоссям до поясу, на згинах білого одягу народжувалось різнобарв'я. На зріст не вища від королеви, що шанобливо схилилася перед нею.
— Здраствуй, Тінтірлат, — м'який голос відбивався від стін, шелестів у вогні, глибокий, як час, такий голос не міг належати такому тендітному створінню. — Не кожна королева віталася зі мною, але ти прийшла.
— Так, я прийшла... — почала королева, та провісниця жестом наказала їй замовкнути.
— Я знаю, чому ти прийшла, Тінтірлат. Битва на півдні. Скільки вмерли з твоїм іменем на вустах, одні кляли, інші вірили... Їх не зупинило море, вони проходять через сяючі кордони, наче межі не існує. Вони увійдуть в Дайран, і шпилі палацу зламаються, відгукнувшись на їхні голоси і зоріння їхніх очей. Шпилі тріскаються вже зараз, мороз підточив їхні корені.
Вєя стояла ні жива, ні мертва, глядячи, як відчай накриває королеву новими хвилями.
— Ти ще можеш піти, Тінтірлат, — продовжувала провісниця. — Не ти підеш перша, шукаючи інші шляхи, але сюди ти більше не повернешся. Якщо ж дізнаєшся пророцтво, то не зможеш не підкоритися.
Але сумніви королеви залишилися за дверима.
— Я не піду без пророцтва, — просто відповіла вона.
В руках провісниці з'явилося сердечко на тонкій стрічці. Воно хитнулось, хитнулась і тінь, як маятник, зупинившись.
— Ти знаєш, що і в твоєму серці живе чародійство? — безбарвно запитала провісниця.
— Я здогадувалась, — яструбиний погляд був прикутий до сердечка, певно, воно щось означало, щось незрозуміле для Вєї.
— Візьми.
Провісниця віддала королеві стрічку, але тінь маятника не рухалась. Тепер королева тримала його на витягнутій руці.
— І дивись мені в очі. Вдержиш, отримаєш пророцтво.
Скільки тривало мовчання, просякнуте сліпотою від народження і сліпотою від болю? З сердечка крапала кров, та долітала до підлоги вона талою водою, серце тануло, наче уламок криги. Маятник залишався непорушним, та і маятник теж розтанув, змінюючи напрям майбутнього, вказуючи з широкої дороги на звивисту стежку, що поросла бур'яном і полином. Вказуючи єдиний вірний шлях.
Королева Тінтірлат витримала випробовування. Остання крапля стала іскрою, і стрічечка згоріла, ледь не обпаливши їй пальці.
— Іди, королево, хай будуть з тобою шелест хвиль морських і сяйво юних зорь, — тихо мовила провісниця.
Тінтірлат прощалася, трохи схиливши голову, на уклін не зосталося сили. Вєя узяла її за руку і повела до виходу з підземелля.
Але перш ніж вони вийшли за двері, сліпий погляд ковзнув по Вєї, як батогом вдаривши, вогнем і холодом.
Дочка Місяця і Син Ночі святкували перемогу, веселі вогнища розплавили сніг, а пісні злітали до колючих зоряних небес.
До Дайрану лишалося кілька днів шляху, і ніхто не врятує приречене місто, лише вітер крутитиме попіл балакучими, стогнучими вихорами.
Лаолант і чаклунка цілувалися на очах у вірних їм, а вість про розгром летіла трошки повільніше за птахів.
Їхня перемога ділилася на трьох, та Явконд не з'являвся перед своїми підданими, і піддані забули про короля.
Явконд сидів за столом зі згаслою свічкою, припорошений снігом і сивиною. В покинутій фортеці гуляв крижаний вітер. Тільки чари чаклунки одягали колишнього дуелянта в полум'я, берегли його життя, щоб страхіття не закінчувалось.
Не можна подарувати те, чого не маєш. А гордовите серце Явконда переповнював відчай, і він ділився жагучим багатством з усіма.
Піднявши сріблясту снігову хмаринку, на стіл сів снігур. Явконд несвідомо розгорнув пергамент, що приніс поранений у груди птах. Снігур цвірінькнув і вилетів на волю через розбите скло.
Королева Тінтірлат кликала на бал.
Вєя й не сподівалась, що хтось приїде. Але в палаці розцвітали різнокольорові вогні, ліхтарики висіли навіть на старих яблунях. Кора однієї тріснула на морозі, і застиглий сік бурштиново яскравів в їхньому світлі.
А карети під'їздили одна за одною. Люди бажали хоча б на кілька годин відсторонитися від жаху, забути відчуття очікування новин. Вони посміхалися, доброзичливі, причепурені, жили, наче в останній раз.
Вєя бачила королеву, яка зустрічала гостей. Усмішка торкалася її вуст, але яструбині очі залишалися холодними, дивилися не в цей світ. Вони не бачили людей, котрі потребували надії і підтвердження, що ті, кого вони відпустили із затишних домівок, зараз повертаються з перемогою.
Але ніхто і не запитував, тому королева лише тихо всміхалася, вітаючись із гостями. І нечутно падав сніг за вікнами палацу.
Під'їхала карета Явконда. Яскраво-червоний одяг стер блідість з молодого обличчя, а у відблисках сніжинок не помітна сивина. Він галантно допоміг вийти з карети жінці в золотій масці, біла сукня була гарніша за сніг.
Бал. В пам'ять про всі втрачені темні ночі, музика як молитва задля порятунку, танці, сповнені легкості, але не любові.
Явконд і Грейж приїхали майже перед самим світанням. Вєя не бачила їх, втомлена гамором і чужими надіями, дівчина залишила залу.