Не знав тоді Лаолант, ким обернеться білий колір в його долі.
Передчуття бриніло в грудях, золотисті тіні ковзали по молодому обличчю вже дорослої, та від того не менш відважної людини.
Передчуття спіймало ціль. Великий олень з гіллястими рогами і такими розумними очима, що рука здригнулася, і стріла влетіла в дерево, затріпотіла.
Біле пір'я вмить офарбилось чорним. Лаолант зойкнув, безвольно опустивши зброю. Олень вдарив по землі, вибив вогонь, і вітром пронісся повз мисливця. Лише із золотої корони, неначе віяла, яке лежало на рогах, впали на траву золотаві жаринки.
Лаолант не гнався за золоторогим оленем, хоча таким було його перше бажання. Хитаючись, він підійшов до того місця, звідки вирвалося полум'я.
На землі лежала червоняста квітка, схожа на щербате серце. Свіжа, наче щойно зірвана.
Лаолант підняв квітку, від духмяну закрутилося в голові, і живе серце здавив холод.
РОЗДІЛ ІІ
Діти дійшли до першої бухти, і Митько побіг вперед, щоб раніше за всіх видертися на улюблений камінь.
— А до корпусу? — залишивши історію, лукаво нагадав вожатий.
Історія змінила його, сповнила натхненням, зробила ближчим, і друзі хоча б ненадовго перестали бачити в ньому чужого.
— Давайте ще погуляємо, — заканючила Анжела.
— І послухаємо, — в голосі Христини відчувався мед лестощів.
Влад хмурився: історія захопила його найменше, а ось перспектива лишитися поза табором зовсім не тішила. І сутінки вже підіймаються від моря...
Митько махав їм з каменя, кличучи перебратися в бухту.
— Не звалися! — гукнула Анжела і побігла до товариша.
— Без тебе — ніколи! — Митько дражнив дівчинку, зображаючи падіння.
І тоді Христина сказала те, що підказувало серце. Збрехала, хоч і не любила брехати.
— Ви тепер їх до корпусу не заженете. Вони тут кожну каменюку знають, кожну стежку. Даремно ви нас послухались.
Вожатий знову пильно подивився на дівчинку, наче намагався зрозуміти, про що вона зараз думає.
— Вірно, даремно, — погодився дорослий. — І що мені тепер робити, Христино? Няньчитись із вами?
— А у вас є вибір? — Христина просто ігнорувала знаки Влада, який показував, що вона ідіотка.
— У вас будуть неприємності, — спробував попередити хлопчик.
— У вас теж, — вожатий не обертався. — Я забрав вас під свою відповідальність. З дружби.
Ні в кого язик не повернувся заперечити, що він їм не друг.
— Ідіть до нас! Там стільки чайок! — покликала з каменя Анжела.
Злякавшись крику, зграя злетіла, ковзнувши тінями по спокійному морю. І зникла в рожевій блакиті вечора.
Діти і вожатий видряпались на камінь. Обійнявши Митька й Анжелу, дорослий заговорив знову.
Дні до молодика пролетіли, мов журавлиний клин, що вертається додому.
До Дайрану потяглися танцюристи і музики. Всім знайдеться робота на свято, і радість торкнеться кожного: для одних розійдеться луною щасливого сміху, для інших — дзвоном монет, які подарують ситі тижні до нового святкування. Не лише в палаці з невагомими шпилями лунатиме музика. На кожній площі, в кожному домі знайдеться своя королева, що вдягне у цю ніч найкращу, хай і не завжди нову сукню.
На вулицях кипіло життя, і карета батьків Вєї застрягла на шляху до палацу. Вони запізнилися, не встигли проскочити до того, як потоки святкуючих виплеснуться із затишних будинків. Лише діти і старі дивитимуться на буйство радощів з вікон.
Будинки полишали з легким серцем: піймані на злодійстві в цю ніч втрачали голову без суду, піймані на підлості втрачали все, окрім життя. Королева Тінтірлат строго слідкувала, щоб в ночі її святкувань у місті царював мир.
Запізнилися... Через Вєю, звісно! А тепер дівчина смикала мереживо хустинки і з острахом зиркала на засмучених батьків.
Не маючи сили чекати, Вєя розчахнула дверцята і зісковзнула в натовп.
До палацу було рукою подати, усього два повороти. Чути навіть, як сурми вітають приїзд нових гостей.
Але юрба розтікалася перед брамою, як море огинає камінь, повертає, відносячи дівчину від входу.
Вєя спробувала опиратися, але марно. Смикнулася вбік, спіткнулася, та чиїсь руки не дали їй впасти.
Через мить дівчина дивилася в очі Лаоланта, але юрба нарешті розступилась, даючи дорогу кареті, і батьки примусили дочку повернутися на належне місце.
Сурми славили їхнє прибуття.
Бал. Свічки, шурхіт суконь, потаємний сміх, наче дзвіночки. Здається, між зустрічами минають не тижні, а місяці, довгі, зимові. Щоправда, справжні морозні зими давно не зазирали до столиці Дайран.
Подивіться на них: вони щасливі, знають одне одного роки, багато хто познайомився саме тут, і завжди повертається, шануючи королеву. Завтра вони прокинуться іншими, а сьогодні ніякої манірності, підморгування, інтриг. Музика очищує навіть черстві серця найбагатших синів і дочок цієї землі.
В цьому міститься якась непізнана чарівність, яку знає лише королева Тінтірлат, чия багряна сукня розкішніша від сьогоднішнього заходу сонця.
Раніше цей секрет знала її матір, котра отримала таємницю від бабусі. Але і про це теж не шепотіли.
Шепотілися про інше: про новеньких, симпатичних дівчат, їх було троє, про красуню в рожевій, дивовижно розшитій сукні, і про те, скільки очей сьогодні спалахне закоханістю.
Явконд слухав невинні плітки перших красунь королівства, що стояли неподалік. Панночки відпочивали, охолоджуючи тіла шампанським і білим вином.
Це теж було традицією: червоне вино подавали лише після опівночі. Воно належало світанню, нічого прославляти вмирання дня, хай і гарне до нестями.
Чорноволоса графиня кидала в Явконда гострі погляди, та він робив вигляд, що не помічає.
Явконд не замислюючись запросив на танець юну красуню в розшитій сукні. Запросив Вєю.
В танцях білявий Явконд був одним з найкращих. Та й не лише в танцях. Бився він завжди до смерті, виключаючи найтемніші ночі, звісно.
І пліток про нього ходило не менше, ніж про королеву Тінтірлат. Не багато кого називав він друзями, а ті, хто бував у його фортеці, ніколи не хвалилися тою дружбою і не розкривали таємниць непоборної для цікавості твердині.
Вєя кілька місяців старанно вчилася танцям, тому була гідною партнеркою. Явконд їй подобався, юне серденько люто стукотіло, готове віддати себе у вічне володіння. Біляві кучері обвили б його, затягнувшись у петлю...