Дарма. Данько підвівся зі свого вузенького ліжечка, одягся, вийшов до них на ґанок.
— Хто тут такий?
Високий чоловік у бурці допитливо зиркнув на Парфену, тоді зміряв Данька, бородатого, вичумленого зі сну. Коні притомлені, не виспані, на санях сидів парубійко у башлику, в шапці, куняв. Парфена загорнулась щільніше в кожушок:
— Се чоловік до Кіндрата Остаповича. Не вірять, Даньку, що ми поховали його.
— А чому не вірять? — запитав Данько, підозріливо зиркнувши на високого в бурці.
— Гадають, що він ховається. Не знаєте ви Кіндрата Остаповича. Ось чому…
— Сам Македонський був на його похороні. Також не вірив, — посміхнувся в бороду Данько. — Підіть на цвинтар. Там видно. Поруч з Боніфацієм. Помирилися там…
— Хлопчина чужий, — показав високий на сани. — Взяв його на одну ніч, самому торопко в дорозі. То, мо', пройдемо до хати? Як? — звернувся гість до Данька, відчувши з усього тону розмови, що той на хуторі дещо більше, ніж наймит.
Для хлопця відчинили стайню. Данько сказав йому, що той може погрітися на сіннику. Парфена застерегла, щоб парубійко не спалив стайню. Самі забралися до світлиці. Говорили при вкрученій лампі, за порожнім столом.
— Я Макар Дорош із Прицького. Брат того самого Дороша, який пішов у гетьманці та, знать, наклав головою. Мені вірити можна. Маю вітряка і маю іще дещо. Тьфу–тьфу! Бубела призначив день, і ми всі тепер тримаємось цього дня. Передайте своїм, що це Йордань… Передайте, що ми нічого не міняємо, що все має лишатися так, як умовились раніше. Дзвони у церквах і залпи на Йордань… Це сигнал. Дай бог тиші та морозцю. На ставах усе кінчаємо і йдемо на Глинськ…
— Македонський не знає про цей день? — запитав Данько.
— Якби знав, то я б не доїхав сюди. Даруйте, Парфено, на слові, але це навіть добре, що не стало Бубели, хай Бог простить. Це їх приспало… За хутором не стежать? — то вже до Данька.
— Здається, ні. А втім… Ні, по–моєму. Відколи я тут…
— Майгула сюди не приїздить?
— Не було.
— О, то чорт. Випустили ми його на свою голову… Пощади нікому! Йдеться про те, хто кого…
Дорош устав, обличчя в нього іконописно гарне. Парфені просто не вірилося, що він здатний убивати. Данько провів Дороша за тополі, потім довгенько не повертався, либонь, щось вирішував для себе.
Щоб не спало з нього великості того Бубелиного духу, яким він щойно пройнявся, Парфена перебрала Данька до світлиці, в килими та білі подушки, побажала йому доброї ночі, погасила лампу. І ось висять над ним рушниці та оленячі роги пнуться в темряву, шкіряться голови вовків з протилежної, ледь освітленої місяцем стіни, та найбільше вражають розіп'яті крила на білих стінах. Парфена вигрівається на печі, справляє там недоторкане сорокадення…
Діждалася свят і хата Соколюків.
Перш ніж записати молодих, Рубан виголосив гарну промову. Даринка тримала Лук'яна за руку, на самім кінці промови розплакалася, чим зіпсувала весь ритуал. У свідках стояли Левко Хоробрий і Савка Чибіс, якому перед цим Рубан категорично заборонив сміятись за таких обставин… Савка і сам не дозволив би собі цього, він радів за Даринку, ніби за себе, їхні долі витали десь ніби поруч.
На вечірку запросили Данька з Парфеною. Але їм ні на кого було залишати хутір, то Данько приїхав сам. Аж ніяк не сподівався застати тут Мальву Кожушну. Гадав, що вона в комуні. Обличчя у неї попоганіло, голос іще більше пом'якшав, закволів, а сміх лагідний, тихий, нічого у нім з отого нестримного, що западало в душу колись. Звичайна собі Мальва…
— Як тобі там було? — спитав.
— Біло там. І тривожно…
— Лук'ян казав, що ми виорали твою десятину?
— Могли б і не орати. Однаково навесні прийдуть трактори і все перероблять на своє. Щоб мій кінь, Даньку, не плигав до твого вівса.
— Чиї такі трактори?
— Господи! Чиї ж іще? Наші, Даньку. Ну, хоч би й харківські…
— А ви зовсім переметнули на хутір? — запитав Рубан.
— Як то зовсім? Тут моя половина добра…
— Не половина, а третина, — уточнив Рубан.
— Авжеж, — сказав Данько, — третина. Я й забув…
Парфена боїться сама, то він невдовзі і поїхав, відчувши себе на тій вечірці зайвим і зчужілим. Зупинився біля вітряка, глянув на хутір посеред білого спокою. Якби хто знав, що зараз творилося в його душі… Ще вдень тугий поземок рвався на спідні крила, а це втихло, заціпеніло все довкола, лише підкреслюючи сум'яття душі. Може, повернутися, напитися за братове щастя, не встрявати у те все, що перебрав на себе разом із хутором?.. Аж тут у вітряку Раденьких забухикала Отченашка. Власниця вітрів… Не мати нічого, окрім самих вітрів, зрівнятися з Отченашкою?.. Ні, братове! То все не про Данька Соколюка. І майнув на хутір…
Парфена чекала на нього, вислала назустріч собак, ті кинулись у сани, лащились, вітали його…
Розділ восьмий
Бунт мав початися на Йордань біля велетенського хреста, напередодні вирубаного з льодовиська й щедро политого червоним буряковим квасом, настояним у кадубцях схильними до містики вавилонськими бабусями. Ті явно переборщили, і кривавий велет палав при місяці, наче на безголов'я, а що вже вдень, то він зможе засліпити навіть невіруючих. Хрест лежав під охороною цілого воїнства хрестиків, теж висічених із льоду, він справді скидався на щось біблійне, і вавилонські собаки були принаджені сюди його кров'ю, пролитою за рід людський. Фабіянів цап, істота безмірно допитлива, теж завітав глянути на диво, полизав кваску і пішов геть, бо собачні більшало щохвилини, і він боявся залишитись один супроти цілого Вавилона, до того ж ті потвори, з якими цап мав давні рахунки, нахабнішали, затівали бійки і всілякі любовні сцени, одне слово, глумилися, знущалися над хрестом–велетом, а надто над маленькими безневинними хрестиками.
Ніч на Йордань видалась скрипуча, лунка і прозора, як лід–первісток на ставку, — цап мало не розчахнувся на ньому, неборака був непідкований. Полегшено зітхнув, коли вибрався з льоду, й поскрипів на гору, вслухаючись у граціозну музику своєї власної ходи. Завтра він не заспить, прийде на Йордань у числі перших разом зі стрільцями, які оповістять Вавилонові, що Йордань почалася. Він любив це свято не так за сам ритуал освячення води, як за бенкети та ігрища, котрі з давніх–давен влаштовувалися на кожні Водохреща там же таки, на льодовиську, просто неба.