— Адже за винятком Бубели, котрий мав невеликий хутір ще з часів Столипіна, всіх їх — Павлюків, Гусаків, Раденьких, Явтухів, Бугів, Северинів, Паньків Кочубеїв… — сплодила на світ нова влада, наша, Савко, з тобою влада.
Савка розсміявся, коли почув ім'я свого вчорашнього повелителя.
— Це якесь немислиме непорозуміння, вони стали ворогами влади, котра дала їм землю, дала крила для вітряків, міхи для кузні, відчинила перед ними двері в прийдешнє? А Джура, Петро Джура! Що воно за оден, із ким він залишиться надалі, уяви собі, Савко, що вчора він пішов би супроти нас. Га?
Савка засміявся:
— Петро Джура хитріший за них усіх, можливо, вчора він виручав не вас, а їх, не вірте, товаришу Рубан, людині, яка має власного трактора. То вже так, шляк би його трафив, як каже Фабіян.
Хоча це Савчине відкриття не дуже й імпонувало Рубану, йшло врозріз із його думкою про Джуру, але воно дуже збігалося з тим, як судив про Джуру Клим Синиця: "Бестія, хоча й записався до созу. Записався, щоб уникнути податку, зберегти трактора". На запитання ж Рубана, чому він не вступив до комуни, адже саме враз туди з трактором, Джура сказав, що побоявся комуни лише тому, що вона може привласнити трактора, а він, Джура, ще не намилувався ним, ще хоче потримати його в хаті, аби пахло ним, а потім, — зізнався цей фанатик, — трактор має ще одну перевагу: він відлякує од Петра божевільну Рузю. Те вразило, обурило Рубана, він заборонив Джурі вдаватись до того, пригрозив конфіскувати трактора.
Допізна вони складали сільрадівський архів, замкнули його на два замки, як те робив Боніфацій, а по всьому голова сказав виконавцеві, що віднині і до кінця його, Рубанових, днів Савка вечерятиме в нього, тобто у Зосі, бо вечеря для їхнього брата — то все, то основа основ. Без доброї вечері повільно тягнуться зими, довшають ночі, діти народжуються кволі, а про ефективність праці в сільраді годі й казати.
— Воно–то так, але що скаже Боніфацій? — запитав Савка Чибіс свого голову. — У нього ж ніхто ніколи води не напився.
— Ходім, ходім, про мертвих погано не говорять.
Коли вони зайшли в хату, Рубан мовив:
— Зосю, Савка тепер буде завше вечеряти з нами.
Савка Чибіс їв багато й сміявся за вечерею з доброго дива. Після вечері, коли виконавець повертався на роботу, на гатці його перестрів Кармеліт, забрався на нього верхи і їхав до самого сільрадівського ґанку. "А ти ж як думав, задарма вечеряти в моїй хаті? В мене так не піде, в мене так не піде", — ще за життя це була його улюблена фраза.
У саму сільраду Кармеліт боявся заїздити на Савці, боявся, напевно, щоб його не замкнули там, і Савка кожного разу був мокрий, як миша, від того страшного вершника. Але не міг сказати про це Рубанові не лише тому, що той партійний і нізащо не повірить у таке, а тому, що Савку й без цього достатньо мають за дурника. Він ходив на вечері і хоч повертався з них з холодною душею, але ходив, аби не образити, не відштовхнути нового голову від себе.
Якось зустрів його Панько Кочубей, веселенький, десь розібрав кабанчика, ніс інструмент і свою пайку за роботу. Від нього пахло салом, паленою щетиною, запитав Савку:
— Як тобі, Чибісе, без мене живеться?
Савка вже ніс на собі Кармеліта, не міг його скинути, ще було далеко до сільрадівського ґанку, відповів Панькові:
— А хіба вам не видно? — зареготав і подався своєю дорогою, котрої не зніс би ніхто на світі, окрім терплячого і пречудового Савки Чибіса. Кабаннику і не снилось, яку людину він мав ні за що.
Лише Зосі Савка признався:
— Мучить мене твій Кармеліт страшенно. — І розповів, як буває.
Вона зблідла, розвела руками, а потім тихо порадила:
— А ти позич у Антоші нагана.
Жінки не вміють тримати таємниць. Рубан після кожної вечері став проводити Савку до гатки, а інколи забувався й доводив грішного ще далі, аж до сільради. То були для Зосі найтяжчі хвилини. Навіть маленький Бонька, як вона його тепер називала, дратував її біля грудей своєю зажерливістю та ще очицями, пронизливо–спокійними. Ловила себе на тому, що одверталась од них, боялася їх, саме так — боялася найдорожчих очей на світі.
Розділ п'ятий
Бубела вірив у прикмети. Загубити селянинові шапку — однаково, що цареві загубити корону. Над усе йому не хотілося, аби та шапка опинилась у Глинську. Тривожився з того, що глинські експерти винюхають тепер усі його думки про них самих, про нову владу, про все, що потай і вголос думав про неї Бубела з деяких пір, а саме з тих пір, як Соснін зібрав по сусідству першу комуну і вивіз на глинський ярмарок перший комунівський сир — диво, якого у Глинську не бачили зроду–віку. Коли Соснін виїхав і більше не повернувся, Бубела відсвяткував перемогу в душі, цілий день ходив по хутору, забирався в степ, лягав там у травах і годинами дивився на хутір здалеку, потім качався від радощів, мов кінь. Але комуна вистояла, не розбіглася, на місце одного фанатика прийшов інший — Клим Синиця, над хутором нависла ще більша загроза. Бубела підбурював козівських заможців, а далі Павлюка і ще декого, відома річ, з певною пересторогою, позбутися Клима Синиці. Та сплутали його з сироваром і зіпсували замах на ватажка комунарів. Не мали жодного наміру вбивати сировара, але той сам випалився на них, виніс із піхов свою шаблю. Довелося рятуватись…
А це повернувся без шапки, з очима, повними злих, незігнаних сліз, і наказав Парфусі:
— Про всяк випадок насуши сухарів і приготуй скільки там сорочок на дорогу.
Кілька ночей не ночував удома, подався до своїх родичів у Козів (родичі по Теклі), прислав звідтіля свого вивідувача і повернувся лише тоді, коли дізнався, що тут усе спокійно, що Рубан живе у Зосі, що Вавилон готується до першого зимового ярмарку в Глинську (ярмарок по чорнотропу видався негожим, стояло велетенське груддя, ні йти, ні їхати). Бубела постарів у Козові за ці кілька днів, але набрався там, у своєму короткочасному запіллі, ще більшої ненависті, налився залізом супроти сваволі, котра, як він вважав, чинилася тільки на місцях, про це нічого не відають нагорі. Поїхав по шапку.
Голову не застав у сільраді, то випитав у виконавця, що шапка ще тут, лежить у скрині під двома замками, але він, Савка, не може знати, що з нею збирається чинити Рубан, мабуть, відправить до Глинська, а може, й сам носитиме, як ударить люта зима, поки що ж франтить у ремінному кашкеті, либонь, ще з фронту. Савка Чибіс засміявся при тому, а Бубела підійшов до кованої скрині, не вірилося, що його шапка ще тут, а не в Глинську. Отже, експерти ще не прочитали думок, які криються в його голові. Сказав Чибісу: