Щонеділі зодягав сорочку–вишиванку, поверх неї чорну касторову камізельку — єдине, що дісталося йому свого часу з панського гардероба, бриля для себе виплітав власноручно й отак розфранчений зранку ставав при воринах та міг непорушно стовбичити там, доки вважав се доцільним, вдаючи із себе бозна–якого хазяїна. Тим часом штани мав останньої ветхості, ноги були потріскані й вічно червоні, як у підвареного рачка, — все те старанно приховувалося за вориньми, зате свою верхню частину він міг демонструвати скільки завгодно, і коли вітався з перехожими стримано та самоповажно, то їм, напевне, уявлялися гарні шаровари на Явтухові, ялові чоботи та добротний вовняний пояс у три кольори, як на вавилонських дідичах.
Цапові було смішно споглядати цього перевертня з двору, з–під груші, де лежав, дочікуючись обіду, але сам Явтух не переймався тим, бо знав, що цап не зможе викрити цю невеличку гру, розраховану на легковірів. Явтушок не зважав також на сусідів, своїх запеклих ворогів, од яких і не збирався приховувати свою нижню частину, суттєвіші недоліки якої могли бути відомі хіба що Прісі. Її хлопчиків, яких більшало у подвір'ї, Явтушок знаходив аж занадто несхожими на себе, все частіше у ньому прокидалася гнітюча підозра, яку він тамував у собі з великим умінням, чекаючи нагоди помститися Соколюкам за хлопчиків смертельно, що він і зробив, хоч вина Соколюків могла більшати ще й від того, що затяжіла Пріся вже надміру заглядалася на них і благала Бога послати їй уже як хлопчика, то неодмінно схожого на одного з тих красенів, до яких мала почуття не лише суто сусідські, хоч і вважала Явтушка доволі симпатичним, аби не віддавати йому належне як чоловікові й батькові. А втім, тепер Явтушок гарненько все перевірить з наступним хлопчиком… Головне ж зараз заволодіти цапом, котрий висотував з Явтушка останній терпець.
Після кожного обіду і солодкого спання під возом той негідник не забував повертатися до оселі філософа, який давно розгадав далекосяжні наміри Явтуха й, затамувавши посмішку під окулярами, чекав розв'язки. Філософ не виявляв жодного бажання втрачати товариша тільки для того, щоб вивести ще одного нікудишнього середняка до іншого соціального прошарку. Ніхто не міг передбачити, в тому числі й філософ, що Явтушок поплатиться колись за своє дополовинне стовбичення на воринах.
Стосунки нашої пари з сільрадою вже почасти відомі. Наприкінці кожного року філософ сплачував за цапа податок готівкою, який меншав у міру того, як цапові більшало років (підлі витівки Боніфація!). Можливо, тим кінчилося б, якби не заблаговолив до цапа сам голова сільради Панько Кочубей. Він чудово сполучав цю високу посаду зі своєю старою професією і замість революційної зброї, котрою полюбляли похизуватися тодішні голови, носив за халявою дещо інші атрибути влади — сталеву швайку та довжелецького дволезого ножа, якого побоювалися порушники порядку, і навіть сам Боніфацій позирав на те начиння з острахом. Гадаючи, що він у сільраді не вічний, голова, як і раніше, до обрання, не гребував вичищати кабанців у Вавилоні, а перегодя колоти тих самих кабанців, далебі, не задарма. Колієм був віртуозним, але потребував публіки для натхнення, отож і мав таку в особі цапа. Той не проминав жодного виступу голови в цій ролі, будив себе вдосвіта і квапився до кострищ, які спалахували напередодні свят то в одному, то в іншому закутку Вавилона.
Запашні дими проникали в порожню хату філософа з убивчою силою, завдаючи йому найтяжчих мук, які лише можна було б вигадати для людини Великого посту, котрого він дотримувався аж ніяк не з переконань християнських. Проте жодна бестія не здогадувалась запросити філософа на свіжину, якої бідолаха так гаряче прагнув. Це було щонайменше непоштиво щодо людини, чиї послуги рано чи пізно могли знадобитися власникам кабанців. Коли цап повертався додому, прокопчений димами, то філософ проганяв цього вегетаріанця з хати, і той мусив усю ніч вивітрюватись у холодних сінцях. Можливо, в такий спосіб той вимішував цапові за нездогадливих вавилонян, чиї кабанці так спокусливо пахли, а злаще, коли вітерець повіва у бік цієї незахищеної оселі.
Існував дещо інший аспект стосунків нашої пари з сільрадою. Коли став брався кригою, тоді цап, полишений без водопою, частенько навідувався до сільради, де міг напитися з дубової діжечки, в якій щодня міняли воду. Голова не проганяв його, незважаючи на протести гордого Боніфація. Більше того, цап пив із діжечки нахильці, як і сам голова, тоді коли всім іншим вавилонянам дозволялося пити смачну сільрадівську воду лише з мідної кварти, прикутої до діжечки ланцюжком. Цим привілеєм цап дуже гордився і деякий час навіть вважав себе другою особою після Панька, аж поки Боніфацій не зробив йому відповідного роз'яснення і надовго віднадив від діжечки. Кармеліт ухитрився зробити це без жодних свідків свого грубого обходження з тваринами.
У присутності Боніфація цап більше не наважувався пити сільрадівську воду, від чого змізернів у власних очах, мимоволі почуваючи себе другорядною особою. Проте, як і раніше, із впертістю бовдура приходив на всі засідання та сходки, гадаючи, що він гідно представляє на них обох Фабіянів. Цапа не лише не проганяли, а й охоче допускали до найбільших вавилонських таємниць, а Кочубей так звик до його присутності, що не починав без нього жодного важливого засідання. "Зачекаємо Фабіяна", — посміхався голова, і ніхто не смів перечити, хоч усі здогадувалися, про котрого з Фабіянів йдеться. Напевне, тут мала вагу одна делікатна обставина. Бо коли наступного дня класові таємниці сільради ставали відомі всьому Вавилону, то винуватцем цього, як правило, завше залишався цап, що, проте, не вадило Кочубеєві допускати й далі цього базіку на всі секретні засідання. Що ж до Фабіяна–чоловіка, то його вважали ще ненадійнішим, тримали осторонь великої політики, і це було однією з найбільших помилок вавилонської сільради, яка, дотримуючись старого як світ принципу, що нема пророків на своїй землі, не знає своїх майбутніх героїв.
Розділ п'ятий
Ранковий клекіт візка розбудив Соколюків у Денікінському рові. Заманулося одному з них виглянути — хто їде? Кінь одразу ж зреагував на очі, що дивилися з шалини. Осікся, зафоркав сторожко, застриг вухами. Очі належали чорнобородому, який ту ж хвилю щез у шалині. Клим Синиця дістав нагана, зіскочив із візка й вистрілив угору, — то міг бути сигнал для комуни. Тоді кинув: