Ласка

Сторінка 2 з 2

Маковей Осип

І він, не попрощавшися, вийшов сердитий з канцелярії.

По обіді був у бурсі і хотів силоміць забрати сина. Наробив такого колоту, що перепудив цілу бурсу, посварився люто з управителем і тільки як побачив, що син його в часі колотнечі кудись утік, увірвав нагло цілу сварку, сплюнув на порозі і пішов до адвоката радиться, що робити. Адвокат як почув, о що йде, не прийняв справи. Розсерджений до краю, пішов Когут до іншого адвоката, і сей почав з дирекцією семінарії і управою бурси процес о віддачу сина батькові.

Розправа в суді скінчилася зле для Василя Когута: суддя сказав, що такий батько, як він, котрий не розуміє добра своєї дитини, не має права до неї; нехай дякує добрим людям за те, що йому без заплати дитину годують, учать і виховують. Когут не згодився з ним і загрозив, що пошукає собі старшого суду і ліпшого адвоката і що таки на своїм поставить.

Тим часом прийшли великодні ферік Грицеві, котрий на різдво не був дома, дуже забаглося піти до родини. Пішов. Як він там гостював, годі було довідатися, але ще Великдень не скінчився, як він вернувся до бурси, збитий на квасне яблуко. Синяки мав навіть на лиці. Він не скаржився, не плакав, лише просив цілком спокійно управителя бурси, щоб його не гонили з бурси: він буде учити своїх товаришів-бурсаків, котрим тяжко йде наука, і так заробить на прожиток. Хлопець був дуже смутний, і управитель старався його потішити. Він і без допитів здогадувався, що се рідний батько справив синові такий "обливаний понеділок".

Гриць Когут лишився в бурсі і вчився далі в семінарії. За короткий час він виробився на дуже доброго домашнього учителя. Одну лише мав хибу і сеї хиби довший час не міг позбутися: за непослух і лінивство він бив товаришів без милосердя або кулаком, або патиком. Управитель сердився, грозив, страшив або й питався по-доброму:

— Чого ти, Грицю, такий острий для своїх товаришів?

— Бо я острий сам для себе. Але як вони дістануть лихі свідоцтва, тоді ви мене набийте так, як тато мене збив. Як школа то школа...

Так відповів раз сей завзятий "геній" з Ковалівки, а управитель, хоч не годився з його педагогічною методою, признав йому в душі, що бук дуже часто найскорше помагає. Ученики Гриця дістали справді гарні свідоцтва — і так його побут у бурсі без заплати вже не тільки нікого не сердив, навпаки, був пожаданий.

Такий був початок Грицевої кар'єри. Зазнав ласки від учителя в селі, що його приготовив до семінарії, потім від бурси, що годувала його впочатках, а чим далі, тим легше обходився вже без чужої помочі, бо заробляв на хліб своїм трудом і діставав стипендію.

Перед самою війною Гриць зложив іспит зрілості з відзначенням. Потім пішов на війну. Сім років я не бачив його і не чув про нього.

Потім одного дня хтось застукав у мої двері і в кімнату увійшов російський солдат, з кучмою в руках, з вусами і бородою. Я був би ніколи в світі не пізнав, що се Гриць Когут, але він сам пригадав мені, хто він. У першій хвилині я не так про нього хотів щось довідатися, як про його батька, котрий мені добре вбився в пам'ять.

— Гриць Когут! Слихом слихати... Сідайте! Закуріть!.. А що ж ваш батько поробляє, що нам таку ласку зробив і позволив свого сина в люде вивести?

— В які там люде? — відповів Гриць зневажливо і махнув рукою.

Мене се заболіло:

— Чей же не скажете, що ми вам кривду зробили?

— Воно то так, звісно,— відповів Гриць нерадо.— Злої волі у вас не було, але чи ви мені ласку зробили, се ще велике питання.

— Як же ж так?

— Ну, так, звичайно. Я не кажу, що лише ви тому винуваті. Війна, всякі політичні перевороти, зміна обставин... Так. Але чи круть, чи верть — все курці смерть. Я не дійшов до мети, ось що, бо хоч посилав своє прекрасне свідоцтво до п'ятьох повітових шкільних рад, нігде мене не прийняли. Січовий стрілець.. старшина... між большевиками був... непевний чоловік і т. д. Подумайте тепер, якби я був до школи не ходив, тільки дома лишився або п'ять років ремесла учився і, розуміється, на війні не загинув,— сих відомостей, що я маю, був би не мав, але на свій лад щасливим і незалежним я міг бути. А тепер мені соромно батькові в очі подивитися. Я й не дивлюся, бо старий мене і в хату не пускає.

— Що ж ви робите?

— Вчу дітей в одного священика. Слова Гриця мене зовсім онесмілили.

— Чудно воно,— кажу.— Се ж похоже на те, що ваш батько казав колись... І як се прикро! Здається тобі, що ти добро зробив людині, а воно виходить, що нема за що тобі дякувати. Мало того — ти скривдив людину! Чим скривдив? Тим, що дав їй освіту. Скажіть же мені, будьте ласкаві, чи освіта, по-вашому, є лихом, бо я вже своїм старим розумом не розберу сеї плутанини.

— Жартуєте, добродію! Не мені вас учити, що освіта не може бути лихом, але життя складається часто так, що ласка не є ласкою і добро не є добром. Се звичайна незгода між теорією і практикою. А ся світова заверуха й зовсім обезцінила давні вартості.

Ми ще довго розмовляли про страшні повоєнні часи і руїну наших, колись таких ясних і певних, поглядів, але мені під час розмови снувалася по голові все одна думка, що коли б тепер старий Василь Когут процесувався о віддачу свого сина, ніхто б йому вже не спротивлявся; кождий сказав би: се розумний чоловік, треба йому сина віддати...