— Лопати! Відра! Брезенти! Давайте сніг! — скомандував Кар.
Моряки швидко зрозуміли, в чому річ. Треба було згрібати сніг, де лише можна, і кидати його у вогонь. Вершомет, схопивши лопату і великий брезент, скочив на кригу. За ним плигнув Стьопа та інші товариші. Хто лопатами, а хто відрами згортали вони сніг на брезент. Набравши в брезент снігу, подавали на палубу. Там стояли Кар і Павлюк. Вони піднімали брезент і зсипали сніг на вогонь.
Моряки, спітнілі від квапливої роботи, обгорілі, з обідраними до крові руками, працювали, стримуючи вогонь, але вгамувати його не могли.
Торба не залишав помпи. Він знав, що коли вдасться її направити, то вони матимуть проти пожежі найрадикальніший засіб боротьби.
І ось він почув, як щось чвакнуло: то клапан набрав води.
— Котовай, наставляй брандспойт! — звелів механік матросові.
Котовай підтягнув шланг і наставив на вогонь мідну трубку. Саме в цей час Кар і Павлюк, підступивши до вогню, висипали з брезенту купу снігу. Повітря над палубою прорізав струмінь морської води, вирваної помпою з-під криги. Знявшись високо вгору, стримінь упав на вогонь, одночасно обливаючи Кара і Павлюка.
Над вогнем піднялася, густа пара.
З криги побігли назад на пароплав моряки і брались за свої сокири, щоб допомагати переможному наступові води на вогонь.
Пожежа швидко зменшувалась. За півгодини залили та вирубали останні жевріючи дошки.
Під палубу, всередину пароплава, вогонь не дійшов. "Лахтак" було врятовано.
РОЗДІЛ X
З обгорілої палуби стомлені вкрай моряки спустились у свій трюмний кубрик.
На палубі ще залишились Кар, Лейте й Павлюк. Вони визначали шкоду, що її заподіяв вогонь.
Штурмана цікавили причини пожежі. Горіло на значній віддалі від димової труби. На місці пожежі не було електричних проводів, щоб можна було подумати, що причина її — замикання проводів.
— Хто перший побачив вогонь? — спитав він Лейте.
— Треба спитати Павлюка, — відповів той. — Я почув від нього першого про пожежу. Адже він увесь час був на палубі. Крім того, хтось бив у дзвін пожежну тривогу.
— Павлюк! — покликав Кар кочегара. Кочегар підійшов.
— Хто перший помітив пожежу?
— Або я, або Котовай. Він вахтовий, — відповів кочегар. — А може, одночасно, — додав, подумавши.
Павлюк розповів, як, прокинувшись, побачив світло у вікні, як вискочив на палубу, почув пожежну тривогу і здивувався, що при зачиненому люку вахтовий б'є у дзвін.
— Покличте Котовая, — сказав Кар.
— Єсть, — відказав кочегар і пішов кликати вахтового.
Лейте з ліхтарем у руці ще раз оглядав обгорілу палубу.
Кар стояв нерухомо і дивився в темну далечінь. Він думав: "З чого б могла спалахнути пожежа? Звідки міг узятись вогонь біля бочок з пальним матеріалом? За його розрахунком пожежа почалась незабаром після того, як зайшов місяць і темрява густо оповила пароплав; можливо, хтось, тиняючись по палубі, світив сірником або факелом і ненароком підпалив бочки".
— Ви мене кликали? — спитав Котовай, підійшовши
до Кара.
— Так, — повернувся до нього штурман. — Ви сьогодні вахтовий?
— Я.
— Коли ви помітили вогонь?
— Я сидів у загальному кубрику, коли туди вскочив Павлюк і закричав, що пожежа. Я вибіг на палубу і побачив вогонь.
— Ви били у дзвін тривогу?
— Ні.
— А хто ж бив?
— Не знаю.
— Але ви чули?
— От не знаю... у тій метушні в мене все переплуталось.
— Ви коли залишили палубу перед пожежею?
— За півгодини, а може, хвилин за сорок. Перед тим
виходив разом із Запарою. Він робив спостереження, а я оглядав кригу навколо пароплава. Це було перед заходом місяця. Ми разом повернулись до кубрика.
— Ви не бачили, після вас на палубу хтось виходив?
— Ні, я весь час сидів біля дверей. Всі спали, а я чистив рушницю.
— Може, ви не помітили, як хтось вийшов?
— Ні. Цього не могло бути.
— Отже, на палубі не було нікого?
— Там міг ходити лише Павлюк.
Кар замислився. Розмова з Котоваєм нічого не дала, щоб з'ясувати причину пожежі, навпаки, ставало незрозумілим, хто бив у дзвін тривогу. Штурман покликав Лейте.
— Ви чули, як били в дзвін? — спитав Кар.
— Авжеж, — відповів старий моряк.
— Котовай каже, що він не бив і що в той час на палубі не було нікого, крім Павлюка...
— ...або того, хто палив тут люльку, — додав Лейте, простягаючи щось штурманові. — Я знайшов це біля пожарища.
То була коротка, із загнутим униз мундштуком люлька. Кар підніс люльку до носа і понюхав. З люльки злегка пахло ароматичним тютюном. Штурман знав, що ніхто на пароплаві не палив люльки. Колись мав люльку Вершомет, але він загубив її в морі, коли потопав. Такого ароматичного тютюну він теж не чув ні в кого з команди "Лахтака".
— Оскільки ми всі знаємо, — сказав Лейте, ніби доповнюючи думки Кара, — Павлюк тютюну не палить. Помовчавши, старий боцман додав:
— Люльку загублено недавно.
В цей час до них знову наблизився Котовай. Штурман показав матросові люльку і спитав:
— Чия це люлька?
Матрос оглянув люльку, знизав плечима і, повертаючи її, повільно промовив:
— Не знаю... Це норвезька люлька... Я бачив таку у нашого небіжчика радиста. Він купив її при мені в Тромсе. — Матрос присвітив ліхтарем і додав: — Отака сама люлька.
Кар і Лейте мовчали.
— А звідки ви її взяли, Отто Рудольфовичу? — спитав Котовай?
— Та от, Лейте знайшов...
— Це, мабуть, від радиста лишилась.
— Хм... хм... — хмикнув Кар і повернувся до Лейте:
— Встановити з сьогоднішнього дня морські вахти. Вахтовому матросові не залишати палубу. В разі негоди або великого морозу нехай сидить у штурманській рубці. Штурманську вахту відбувати вам, Запарі, Торбі і Вершометові. Кожного дня один з вас буде вихідний. Вахтовий штурман щогодини мусить навідуватись до вахтового матроса. Крім того, разом із механіком перегляньте пожежний інструмент і подбайте взагалі про протипожежні заходи.
— Єсть, — відказав Лейте і пішов.
Кар пройшовся, по палубі, підійшов до борту і сперся на планшир. [Дерев'яний верх надпалубних поручнів.]
Неясні силуети торосів зникали в темряві полярної ночі.
Темрява звисала навколо пароплава, оповивала щогли, ніс і корму, ніби приховувала від очей моряка причини пожежі.
Різні думки туманили Карові голову, насотуючись навколо норвезької люльки. Коли вірити Котоваєві, що таку люльку мав радист, то, значить, вона могла попасти до Павлюка, який жив увесь час в каюті радиста, поруч радіорубки. Коли спалахнула пожежа, на палубі не було нікого, крім кочегара. Але хто ж бив у дзвін? Кар добре пам'ятав ті тривожні удари, що він їх почув разом із криком Павлюка. Чув ці удари і Лейте. Не відмовлявся від того й Павлюк. Правда, Котовай не певний, що чув їх. Хто ж бив у дзвін?