Він зупинився й болісно скрикнув:
"О, боже! О, горе!"
Потім знов заговорив, трохи голосніше:
"Нема ворога гіршого і нема друга кращого, як брат, туане, бо брат знає брата, а в справжньому знанні — сила на добре й лихе. Я любив свого брата, тому я прийшов до нього й сказав, що бачу перед собою тільки одно лице, чую тільки один голос. Він сказав мені: "Одкрий своє серце, щоб вона побачила, що в ньому, й чекай". І я чекав. Ти, туане, пам'ятаєш жінку, з лицем, зап'ятим серпанком, і те, як боявся наш володар норову й хитрощів її? Я втишував голод свого серця, перезираючись з нею та іноді перемовляючись словом. Вдень я тинявся стежкою, що вела до купальні, а коли сонце сідало за ліс, прокрадався вздовж жасмінної загороди до жіночих приміщень. Невидимі, розмовляли ми одне з одним крізь пахощі квіток, крізь серпанок листя, крізь стеблини високої трави, що нерухомо стояли перед нашими губами,— такі ми були обережні, так стримували ми шепіт нашого палкого бажання. А час хутко спливав... І жінки перемовлялися між собою, а вороги слідкували. Мій брат похмурнів, і я став думати про вбивство й жорстоку смерть... Ми сини того народу, що бере, чого бажає, як і ви, білі.
Бувають часи, коли людина забуває про силу й пошану. Владу дано лише правителям, а кохання дано всім людям. Мій брат сказав: "Ти мусиш взяти її. Ми двоє — як один". І я відповів: "Хай станеться це якнайшвидше, бо я вже не відчуваю тепла в сяйві сонця, що не світить на неї". Наш час настав, коли володар і весь народ пішли до річки при сяйві смолоскипів ловити рибу. Тут були сотні човнів, а на білому піску, між водою й лісом, спорудили з листя приміщення для челяді раджі. Дим від вогнищ скидався на синій вечірній туман, і численні голоси танули в ньому.
Поки лаштували човни для рибальства, мій брат підійшов до мене й сказав: "Цієї ночі!" Я вернувся до зброї, і, коли настав час. наш човен став на своє місце поруч з іншими. Вогні замиготіли по воді, і, коли всі танцювали від захвату, ми вислизнули з гурту. Вода поглинула наш вогонь, і ми повернули назад, до берега. На березі було темно, тільки де-не-де жеврів попіл. Ми чули цокотіння рабинь у наметах, тому знайшли собі тихий куточок і чекали там. Вона прийшла. Ми бачили, як. вона бігла берегом, не лишаючи жодного сліду, немов листячко, що його вітер жене до моря. Мій брат похмуро сказав: "Іди й однеси її в наш човен". Я вхопив її на руки. Вона важко дихала. Серце її тіпалося на моїх грудях. Я мовив: "Я забираю тебе з цього народу. Ти прийшла на поклик мого серця, але руки мої несуть тебе у мій човен проти волі найвищого!" "Це правда", кинув мій брат. "Ми з тих, хто бере, що хоче, хоч нам годилося б узяти тебе серед білого дня". Я відповів: "Рушаймо!" Бо лише тоді, як вона опинилася в моєму човні, згадав, що у раджі багато вояків. "Так, рушаймо!" сказав мій брат. "Тепер ми — вигнанці, і цей човен — наша країна, а море — наш притулок". Він забарився на березі, і я благав його поспішати, бо пам'ятав тремтіння серця її і думав, що двоє не можуть встояти проти сотні.
Ми відчалили й гребли за водою, тримаючись недалеко від берега, а коли пропливали біля затоки, де вони ловили рибу, гомону не було вже чути, тільки лунав голосний шепіт, схожий на дзижчання комах опівдні. Човни пливли, сходилися купами в червоному сяйві смолоскипів, під чорним дахом диму. Чоловіки розмовляли про рибальство.
Люди, що вихвалялися й глузували, люди, що ранком були ще нашими друзями,— стали ворогами. Ми швидко минули їх.
Вона сиділа посеред човна з зап'ятим лицем. Була мовчазна, як і зараз; але в мене не було жалю за тим, що я покидав, бо я чув біля себе її дихання, як чую його зараз".
Він зупинився, прислухався, обернувшись до дверей, похитав головою і вів далі: *
"Брат мій хотів кинути їм виклик — гукнути їм: хай народ знає, що ми, вільні розбійники, поклалися на силу своїх рук і на милість широкого моря. І знов, на знак нашої любові, я попрохав його мовчати. Хіба не чув я її подиху біля себе? Я знав, що за нами швидко кинуться навздогін. А мій брат мене любив. Він нечутно занурив весло у воду і тільки мовив: "В тобі зараз лише половина мужчини, друга — в тій жінці. Я почекаю. Коли ти знову станеш справжнім мужчиною, то вернешся сюди зі.мною, щоб кинути їм виклик. Адже ми — діти одної матері". Я не відповів йому. Вся моя сила і вся душа моя була тоді в руках, що тримали весло, бо я шалено хотів бути з нею в безпечному місці, куди не досягав би гнів мужчин і злість жінок. Кохання моє було таке палке, що я думав — воно поведе мене в країну, де не знають смерті, якщо мені пощастить урятуватися від лютощів Інчі Міді 1 й од меча нашого раджі.
Ми гребли похапливо, важко дихаючи крізь заціплені зуби. Весла глибоко пірнали в спокійну воду. Вийшовши з гирла річки, ми пливли серед мілин, каналами. Посувалися вздовж темного берега, де море шепочеться з землею, і тільки блискотіння білого піску спалахувало позаду човна — так швидко він линув по воді. Ми не розмовляли. Тільки раз я промовив: "Спи, Діамелен, незабаром потрібна буде тобі вся твоя сила". Я почув її лагідний голос, але не повернув голови.
Сонце зійшло, а ми не переставали плисти. Піт рясним дощем капав з мого лиця, бо вже палала денна спека. Я ні разу не оглянувся, бо знав, що очі мого брата пильно дивляться вперед; а човен линув, мов стріла, пущена з лука бушмена. Не було кращого гребця, кращого стерничого за мого брата. Багато разів перемагали ми з ним всіх на цьому човні. Але ніколи ще не випробували ми так свою силу, як цього разу, коли востаннє гребли вкупі! В усій країні не було людини, хоробрішої за мого брата. Я не міг даремно витрачати силу, щоб повернути голову і глянути на нього, але чув свист його дихання і слова його у себе за плечима.
Сонце вже підхопилося високо вгору. Спека жарила мені спину, як пекельне полум'я. Мої ребра ось-ось мали лопнути, і я не міг вже навіть набрати повітря в груди. І тоді я гукнув з останнім зітханням: "Одпочиньмо!" "Гаразд!" мовив він, і голос його був твердий. Він був дужий. Він був хоробрий. Він не знав ні страху, ні втоми... мій брат!"