— Ходімо, Мізинчику! — торкнув її за плече.
Една розплющила очі:
— Ну як? Щось нове є?
— Скоро станеш мільйонершею!
— Любий… — Една простягла руки і, підвівшись, обняла його за шию. — Придбаємо кондитерську?
— Ну, звичайно! Я перепрограмую Няумуко… Та що там кондитерська… Не той масштаб…
До тунелю тут було рукою подати, але обоє долали цей простір з натугою, важко дихаючи. Ось уже й Атланта проминули, а брунатному килиму, здається, не буде кінця. І навіщо така ворса? Наче трава чіпляється за черевики.
— О, ми заживем солодким життям… — говорив і говорив, нахиляючись до Едни, Кук-Соммерс. — На-що мені та лабораторія? Або тобі — будівельна фірма?
Він говорив з якимось острахом, хоча в перспективі — спадщина Соммерса, спадщина леді Кук… Але радості не було, він навіть голос притишив. З кожним кроком іти ставало важче, неначе земне тяжіння подвої-лось чи навіть потроїлось.
— Чи ми дійдемо колись? — шепоче Една. — Я боюсь…
— Перестань хникати, Мізинчику, я теж сам не свій, але не боюся. Та й чого нам полохатись, чорт…
Якийсь тріск обірвав його мову. Стали як укопані, прислухаючись і роззираючись. По стінах і склепінню тунелю зміїлись чорні тріщини. Землетрус? У Лондоні?
Тріск припинився, та почало тьмяніти світло. Вони заспішили, як могли. Йшли, натужно дихаючи, мовч-ки; Една лівою рукою трималася за Джеймса, правою ж час від часу торкалася стіни тунелю, наче боялася зби-тися з правильного напрямку. Раптом сіпнула Кук-Соммерса за лікоть:
— Бачиш? Бачиш?
Ще кілька кроків, і він розгледів: біля отвору вовтузиться Няумуко, відламує шматки породи і шпурляє навсібіч.
— Няумуко, пропусти міс Едну, — прохрипів Джеймс. І до неї: — Швидше, швидше пролазь. Щілину затягує…
Робот звільнив отвір і став з того боку, простягнувши свої металеві руки навстріч дівчині. Кілька секунд, і Една, тривожно скрикнувши, опинилась біля Няумуко. Тим часом отвір так звузився, що Кук-Соммерс уже це міг протиснутись. Просунув голову і ледве встиг відхилитись назад.
— Няумуко! — заволав щосили. — Розширюй лазером!
Кілька разів зблиснув тонкий промінь і погас. "Невже розрядився? — промайнула страшна думка в Кук-Соммерса. — Не може бути…"
— Ламай руками!
Няумуко схопився за краї, що напливали по всьому периметру, але не зміг відламати й крихти. Просунув голову, намагаючись натиснути плечем, застряв, не зміг і поворухнутись. Ще мить, і страхітлива сила розпана-хала його надміцне сталеве тіло, важка голова з половиною грудей бемкнула об підлогу біля Кук-Соммерса. Враз потемніло, він присів, обіпершись спиною об стіну, і вже не бачив, як стискується простір тунелю, як схо-дяться стіни і склепіння. Його згасаюча свідомість ще встигла прийняти сигнал звідти — крик, істеричний крик Едни. Та проаналізувати цей сигнал вмираючий мозок не зміг. Темрява, шум, зблиск…
"…на будівництві Барбікен-центру знову загуркотіли екскаватори і прохідницькі комбайни — поглиб-люється котлован, прокладаються тунелі. На великій глибині в твердій породі будівельники натрапили на оста-нки невідомої людини і рештки робота…"