Хочу пройти містерію Орфея. Плутарх обіцяв. Тремчу, як дівчинка, перед невідомим випробуванням. Чи віднайду в собі сили, щоб збагнути загадку душі і життя? Не знаю, але палко хочу вірити, що знайду…
Мій батьку, мій друже! Чекай мене, незабаром прилетить твій птах до рідного гнізда…
Гіпатія.
МАНДРИ ОРФЕЯ
Гіпатія поволі йде вузьким напівосвітленим переходом до святилища, захованого в горі. Обабіч горять смолоскипи, кидають тремтливі полиски на стіни, на діл, на бліде обличчя дівчини. Хитаються тіні, викликають в уяві Гіпатії образ мудрого Платона, який порівняв цей світ з тінями на стіні печери. Може, і її пошук є переслідування примар? Марна спроба зупинити хмаринку в небі, випити водиці з міражу оази, що малюється в небі над пустелею. Але треба йти, треба звідати все, що обіцяє відкрити таємницю смерті й життя.
Поруч нечутно плине висока постать елевсінського жерця, одного з останніх захисників прадавнього культу краси та гармонії. Він мовчазний і задуманий, на обличчі глибокі зморшки — знаки невмолимої деспотії хроносу-часу. Чого він шукав, що знайшов, що відкриє тепер Гіпатіі?
Не видно радості в очах жерця. Чи, може, знання істини не дає радості, а лише тугу і муки?
Вони виходять до темної печери — природної заглибини в надрах гори. Чорніє непорушна поверхня підземного озера, над нею котиться імла, тче химерні сувої казкових постатей. Тут тихо і моторошно. Тут справді можна почути небувалі слова богів та героїв, розкрити браму у світи нетутешнього відчуття — все довкола таємниче і величне.
Жрець підводить дівчину до кам’яного сидіння, вирубаного в скелі над озером, владно кладе руку на плече.
— Сідай.
Вона опускається на холодне сидіння, глибоко вдихає п’янке повітря підземелля. Тонко дзвенить струна в свідомості, паморочиться голова. їй стає легко і весело. Очі жерця дивляться в душу Гіпатії м’яко і з надією.
— Ти шукаєш таємниці смерті. Орфей її розгадав, бо зумів причарувати жителів царства пітьми. Його зброя — гармонія і краса. Ти побачиш великого Орфея, пройдеш його шляхами. Збагни суть сокровенних мандрів, вбери в свою душу, оповіси нам після повернення. Бо й ми, слуги Орфея, не знаємо всіх його таємниць. Він відкриває небувалі ідеї тим, кого полюбить. Ти прекрасна, щира, тому благаю: відкрий своє серце співцеві краси…
Жрець щось говорить ще й ще, а Гіпатія вже не чує його. Обриси довколишніх предметів, речей розпливаються, тануть в блакитному тумані. Дівчині легко й радісно. їй здається, що вона звільняється від якогось тягаря і летить у просторі.
Роздирається гігантська завіса. Сяє сонце.
Вона серед галявини. Під крислатим дубом прекрасний юнак — синьоокий, русявий, з довгими кучерями до плечей. Він гармонійний і величний, ніби весь зітканий з музичних акордів. В руках юнака золотиста кіфара, він торкається пальцями струн, добуває з них нечувано ніжну мелодію. Гіпатія задихається від щастя: невже їй не пощастить ніколи отак заграти? їй здається, що якби світ почув ці прекрасні пісні, то в ньому щезли б убивство, рабство і мука. Все живе й неживе в самозабутті слухало б божественну мелодію…
Дівчина зближається до осяйної постаті і раптом бачить, що Орфей не самотній: він оточений звідусюд тваринами, які мирно і уважно слухають пісню краси й любові. В дружньому колі поруч сидять леви й козулі, вовки і зайці, лисиці й барвисті птахи, задумливі коні і смугасті тигри. Ніхто не поворухнеться, не змигне оком — всевладна мелодія зачарувала всіх.
Усміхається, радіє Орфей, торжествує свою перемогу над стихійними силами хижості й дикості, інстинкту пожирання і ненависті. Він кінчає співати, проходить між рядами звірів, наче неземне видіння, і прямує далі, кинувши лісовим слухачам на прощання ніжний погляд любові.
— Живіть мирно, брати, — чує Гіпатія мелодійний голос. — Мир краси залишаю вам!
Сльози розчулення скроплюють щоки дівчини. Ось воно — рішення. Вона бачила тайну завершення буття: збратаний світ, гармонійна природа. Людина-орфей стане водієм і творцем нового життя, зачатого в любові.
Та що це? Що сталося?
Зламалося коло звірів-слухачів. Вони мовби отямилися від задуми, вийшли з-під впливу мелодії. Принишкли зайці, козулі та коні, уздрівши біля себе лютих хижаків. Судомно заметалися хвости левів, фосфоричним вогнем загорілися жовті очі.
І ось над лісом, де щойно бриніли ніжні пісні Орфея, прокотився ненависний рев лева. Грізно рикнув тигр, загавкала лисиця. Могутня лапа вдарила козулю, сильне смугасте тіло стрибнуло на спину коня. На сонці зачервоніла кров, почулося жалібне іржання.
Нажахана дівчина кинулася вслід за співцем, щоб зупинити його, повернути назад, щоб припинити братовбивче поїдання.
— Орфей! Орфей! — кричала Гіпатія, але у відповідь чула лише хиже гарчання і зойки розтерзаних.
І ось вже ліс позаду, а перед нею неосяжна площина серед гір і Орфей стоїть самотній під грозовим небом, піднявши вгору кіфару.
— Слухайте, стихії! — кричить він. — Слухай, небо! Слухайте, далекі зорі! Віднині — пора єдності й гармонії. Для вас — далеких і чужих — моя щира пісня від ніжного серця. Слухайте її і братайтеся, станьте воєдино з духом людини!
І знову заграв Орфей. Так прегарно заграв, що луна пісні покотилася у вічність, у нескінченні зоряні простори. І затихли громи, спинилися гірські потоки, завмерли хмари, принишкли урагани, вляглася хвиля на морі, блискавиці замкнули в потаємні схованки неба свої вогнисті жала. І забула Гіпатія, за чим вона бігла, забула про нещасних звірів, бо була полонена, захоплена небувалою єдністю людини і природи. О, всеможна пісня! О, сила краси і гармонії!
І гордо пішов далі Орфей, щасливий добутою перемогою над силами хаосу і стихії. І задумливо проводжала його постать Гіпатія, тривожно очікуючи. Що ж буде далі?
Впала тиша, розколота страхітливим громом.
Стрепенулася земля, що була на якусь мить зрівноважена силою пісні. І загриміли обвали в горах, покотилися височенні хвилі на морі. Помчали грози над селищами і містами, впали вниз пошматовані вітрила на кораблях від нещадного подиху урагану: сини Бо-рея лютували від недовгої бездіяльності і тепер надолужували прогаяне. Вулкани вивергли з надр Геї спопеляючу лаву, і вона, ніби міфічний Тіфон, тисячами язиків та лап спопеляла квітучі сади, селища, нищила божевільних від жаху людей, які благали захисту у богів і не мали його.