Вона подивилася на мене пильним, збудженим поглядом.
– Щось відбувається з тобою, Чарлі. Якби ти міг лише побачити своє обличчя.
– Ти справді маєш чортову слушність – щось таки зі мною відбувається! Хмара диму затуляла мені очі, а ти розвіяла її одним своїм подихом. Яка проста ідея! Довіряй собі! І вона ніколи не спадала мені на думку раніше.
– Чарлі, ти чудовий.
Я зловив її руку й тримав її.
– Ні, це ти чудова. Ти доторкнулася до моїх очей і допомогла мені все ясно побачити.
Вона почервоніла й висмикнула свою руку.
– Коли ми були тут, – мовив я, – то я сказав, що ти подобаєшся мені. Я мав би більше собі довіряти й сказати, що я кохаю тебе.
– Не кажи так, Чарлі. Поки що не треба.
– Поки що? – закричав я. – Так ти сказала й минулого разу. Чому поки що?
– Тихше, тихше… Зачекай трохи, Чарлі. Ти повинен закінчити своє навчання. Подивишся, куди воно тебе приведе. Ти змінюєшся надто швидко.
– До чого тут мої зміни? Моє почуття до тебе не зміниться, адже я стаю щораз розумнішим. Я кохаю тебе дедалі більше й більше.
– Але ти змінюєшся також емоційно. У якомусь розумінні, я перша жінка, яку ти справді знаєш – у такий спосіб. Досі я була твоєю вчителькою, кимось таким, до кого ти звертався, коли потребував допомоги або порад. Тому ти й думаєш, що закоханий у мене. Подивись на інших жінок. Дай собі більше часу.
– Ти хочеш сказати, що молоді хлопці завжди закохуються у своїх учительок і що емоційно я ще молодий хлопець.
– Ти перекрутив мої слова. Я не вважаю тебе молодим хлопцем.
– Тоді ти вважаєш мене емоційно відсталим.
– Ні.
– Тоді в чім причина?
– Чарлі, не підштовхуй мене. Я не знаю. Ти вже вийшов за межі мого інтелектуального світу. Через кілька місяців, а може, й тижнів ти станеш іншою особою. Коли дозрієш інтелектуально, ми, можливо, не зможемо з тобою спілкуватися. Коли дозрієш емоційно, то, можливо, не захочеш мене. Я мушу подумати й про себе, Чарлі. Почекаймо й побачимо. Наберися терпіння.
Вона говорила розумно, але я не дозволяв собі її слухати.
– Минулого вечора… – видушив я із себе. – Ти собі не уявляєш, як я прагнув цього побачення. Я мало не збожеволів, міркуючи, як мені поводитися, що казати, як справити на тебе найкраще враження, і з жахом думаючи, що якимсь своїм словом можу тебе розгнівати.
– Ти мене не розгнівав. Я була втішена.
– У такому разі, коли ми знову побачимося?
– Я не маю права втягувати тебе.
– Але я вже втягнутий! – закричав я, а потім, побачивши, що люди обертаються до мене, знизив голос, аж поки він не затремтів від гніву. – Я людина – чоловік – і я не можу жити лише з книжками, магнітофонними стрічками та електронними лабіринтами. Ти кажеш, подивись на інших жінок. Як я можу подивитися на них, коли інших жінок не знаю? Щось палахкотить у мені й примушує думати про тебе, а більш нічого я не знаю. Я дочитую книжку до середини сторінки й бачу на ній твоє обличчя – не розмазане, як обличчя людей у моєму минулому, але ясне й живе. Я доторкаюся до сторінки, і твоє обличчя зникає, й мені хочеться роздерти книжку й викинути її геть.
– Будь ласка, Чарлі…
– Дозволь мені побачитися з тобою знову.
– Завтра, в лабораторії.
– Ти знаєш, що не цього я хочу. Якнайдалі від лабораторії. Якнайдалі від університету. Тільки ти і я.
Мені здалося, вона готова сказати "так". Вона була здивована моєю наполегливістю. Я був здивований сам із себе. Я лише знав, що не можу перестати тиснути на неї. А проте в моєму горлі причаївся моторошний страх, коли я просив її. Мої долоні змокріли. Я боявся, вона скаже "ні", чи я боявся, вона скаже "так"? Якби вона не зруйнувала напругу, відповівши мені, я, напевне, зомлів би.
– Гаразд, Чарлі. Ми зустрінемося не в лабораторії й поза межами університету, але не самі-одні. Я думаю, нам не слід залишатися наодинці.
– Де завгодно, – видушив я із себе. – Тож я буду з тобою, не думаючи про тести… статистику… запитання… відповіді…
Вона на мить спохмурніла.
– Гаразд. У Центральному парку влаштовують весняні концерти. Наступного тижня ти можеш повести мене на один із цих концертів.
Коли ми підійшли до її дверей, вона швидко обернулася й поцілувала мене в щоку.
– Надобраніч, Чарлі. Я рада, що ти покликав мене. Побачимося в лабораторії.
Вона зачинила двері, і я стояв біля будинку й дивився на світло в її вікні, аж поки воно погасло.
Тепер у мене не залишилося запитань на цю тему. Я закоханий.
11 травня
Після всіх своїх роздумів і тривог я зрозумів, що Аліса має слушність. Я мусив довіритися своїй інтуїції. У пекарні я став пильніше спостерігати за Джімпі. Сьогодні я бачив тричі на день, як він віддавав товари за меншу ціну й клав до кишені свою частку різниці, коли покупці повертали йому решту. Мені спало на думку, що ті люди винні не менше, ніж він. Без їхньої згоди крадіжка не могла б відбутися. Тоді чому Джімпі має стати цапом-відбувайлом?
І я вирішив піти на компроміс. Можливо, рішення не було ідеальним, але воно було моїм власним і здавалося мені найкращим за тих обставин, які склалися. Я скажу Джімпі, що знаю про його викрутаси, й попереджу, щоб він їх припинив.
Я застав його самого в душовій кімнаті, й, коли увійшов, він відсахнувся від мене.
– Я маю сказати тобі щось важливе, – повідомив я. – Хочу запитати, що ти порадив би моєму другові, в якого виникла проблема. Він виявив, що один із його колег-робітників обманює свого хазяїна, і він не знає, що йому з цим робити. Йому не подобається думка розповісти про все хазяїну, бо тоді цей чоловік потрапить у велику халепу, але він не мовчатиме й не дозволить, щоб його боса, який завжди був добрим до них обох, нахабно обманювали.
Джімпі подивився на мене важким поглядом.
– І що твій друг думає з цим робити?
– У цьому й проблема. Він не хоче робити нічого. Він вважає, якщо крадіжка припиниться, то не буде сенсу вживати якихось заходів. Він забуде про це.
– Твоєму другові не слід пхати свого носа в чужі справи, – сказав Джімпі, причепивши свою дерев'яну ногу. – Він повинен заплющувати очі, коли відбувається щось таке, і знати, хто його справжні друзі. Бос – це бос, а його робітники повинні підтримувати один одного.
– Мій друг так не вважає.