Люди в черзі, які чули її, обернулися, щоб подивитись на мене, і лише коли я штурхнув її ліктем, щоб замовкла, вона знизила голос.
– Я тільки молю Бога, – прошепотіла вона, – щоб ця операція не завдала тобі шкоди.
Протягом якогось часу після цих її слів я не знав, що сказати. Ми замовили їжу біля прилавка, віднесли її за наш стіл і з'їли, не розмовляючи. Мовчанка примусила мене нервувати. Я знав, щó вона мала на увазі й вирішив пожартувати на цю тему.
– Чому вона має завдати мені шкоди? Мені не може бути гірше, аніж було. Навіть Елджернон досі розумний, хіба ні? Поки з ним усе гаразд, я теж буду в чудовій формі. – Вона гралася своїм ножем, роблячи круглі заглибини в шматку масла, й ці рухи загіпнотизували мене. – А крім того, – сказав я їй, – я щось підслухав: професор Немур і доктор Штраус сперечалися, й Немур сказав, він переконаний, що все буде гаразд.
– Я сподіваюся, – сказала вона. – Ти не уявляєш собі, як я боялася, що все може закінчитися погано. Я почувала себе почасти відповідальною.
Вона побачила, як я пильно дивлюся на ніж, й обережно поклала його поруч зі своєю тарілкою.
– Я наважився на цю операцію тільки заради тебе, – сказав я.
Вона засміялася, примусивши мене затремтіти, коли я побачив, якими карими були її ніжні очі. Вона скинула швидким поглядом на скатертину й почервоніла.
– Дякую тобі, Чарлі, – сказала вона й узяла мою руку.
Це вперше хтось так зробив, і я відчув приплив сміливості. Я нахилився вперед, взявши її за руку, й слова самі злетіли з моїх уст.
– Ти дуже подобаєшся мені.
Коли я це сказав, то боявся, що вона засміється, але вона кивнула головою й усміхнулася.
– Ти мені теж подобаєшся, Чарлі.
– Але ти більше, ніж подобаєшся мені. Я хотів сказати… о чорт! Не знаю, що я хотів сказати.
Я знав, що червонію, і не знав, куди дивитися й що робити зі своїми руками. Я впустив виделку й коли спробував підняти її, то перекинув склянку з водою й розлив на її сукню. Несподівано я знову став незграбним і неповоротким, а коли хотів попросити пробачення, то виявив, що язик у мене став надто великий для мого рота.
– Усе гаразд, Чарлі, – спробувала вона мене заспокоїти. – Це лише вода. Не дозволяй, щоб вона примусила тебе так перейматися.
Їдучи додому в таксі, ми довго мовчали, а потім вона поклала свою сумочку, поправила мою краватку й розгорнула хусточку, що стриміла в моїй нагрудній кишені.
– Ти засмутився сьогодні, Чарлі.
– Я відчув себе кумедним.
– Я завдала тобі прикрощів, розмовляючи про це. Вселила тобі почуття сором'язливості.
– Річ не в цьому. Мене непокоїть, що я не можу виразити словами те, що почуваю.
– Ці почуття для тебе нові. Не все… можна передати словами.
Я підсунувся ближче до неї і спробував знову взяти її за руку, але вона відсунулася.
– Ні, Чарлі. Не думаю, що це буде для тебе добре. Я засмутила тебе, й це може мати негативний ефект.
Коли вона відіпхнула мене, я відчув себе незграбним і кумедним водночас. Це примусило мене розгніватись на себе, я відсунувся на свій бік сидіння й став дивитися у вікно. Я зненавидів її, як ніколи нікого не ненавидів раніше – за легкі відповіді та материнську стурбованість. Я хотів дати їй ляпаса, збити з ніг, а потім узяти на руки й поцілувати.
– Чарлі, мені прикро, якщо я засмутила тебе.
– Забудь про це.
– Але ти повинен зрозуміти, щó відбувається.
– Я розумію, – сказав я. – Але мені не хочеться розмовляти про це.
На той час, коли таксі доїхало до її помешкання на Сімдесят сьомій стріт, я почував себе глибоко нещасним.
– Це моя провина, – сказала вона. – Мені не слід було виходити з тобою сьогодні.
– Так, я тепер це бачу.
– Я мала на увазі, що ми не маємо права переносити наші взаємини на персональний… емоційний рівень. У тебе стільки роботи. Я не маю права входити у твоє життя в цей час.
– Це мій клопіт, чи не так?
– Хіба твій? Це вже не твоя особиста справа, Чарлі. Тепер ти маєш зобов'язання не лише перед професором Немуром і доктором Штраусом, а й перед мільйонами тих людей, які можуть піти твоїми слідами.
Що більше вона розмовляла в такому стилі, то гірше я себе почував. Вона підкреслювала мою незграбність, мою відсутність знання про те, що треба казати й робити. Я був незграбним підлітком в її очах, і вона намагалася, вона шукала найлегшого способу позбутися мене.
Коли ми підійшли до дверей її помешкання, вона обернулася до мене й усміхнулася, й на мить мені здалося, вона хоче запросити мене до себе, але вона лише прошепотіла:
– Надобраніч, Чарлі. Дякую тобі за чудовий вечір.
Я хотів поцілувати її на прощання. Я довго обмірковував свій намір. Хіба жінка не чекає, що ти поцілуєш її? У романах, які я прочитав, у кінофільмах, які бачив, ініціативу бере на себе чоловік. Учора ввечері я постановив, що поцілую її. А що, як вона мене відштовхне?
Я підступив ближче й потягся до її пліч, але вона була надто швидка для мене. Вона зупинила мене й узяла за руку.
– Нам ліпше попрощатися просто так, Чарлі. Не можна допустити, щоб наші стосунки стали персональними. Ще не час.
І перш ніж я встиг запротестувати або запитати в неї, щó вона має на увазі, увійшла у двері.
– Надобраніч, Чарлі, і ще раз дякую тобі за чудово… чудово проведений час.
І зачинила за собою двері.
Я був лютий на себе, на неї, на світ, та, коли я прийшов додому, зрозумів, що вона мала слушність. Я не знаю, чи я подобаюся їй, чи вона просто добра до мене. Що вона, зрештою, могла знайти в мені? Я такий незграбний тому, що ніколи не переживав нічого подібного раніше. Як людина навчається поводитись у стосунку до іншої людини? Як чоловік навчається поводитись у стосунку до жінки?
Книжки не дуже допомагають у цьому.
Але наступного разу я поцілую її на прощання.
3 травня
Серед іншого мене завжди тривожить те, що, згадуючи своє минуле, я ніколи реально не знаю, чи це відбулося справді так, чи я лише уявив, що воно відбулося так, а не інак, чи я все вигадав. Я схожий на чоловіка, який напівпроспав усе своє життя й намагається з'ясувати, яким він був до того, як прокинувся. Усе відбувається дуже повільно, і його обриси змазані.
Уночі мені наснився кошмар, і я запам'ятав дещо, коли прокинувся.