Квітень у човні

Сторінка 20 з 24

Бічуя Ніна

Ти ж хочеш подарувати синові свій найсвітліший день, коли й ти сама була добра, щаслива й готова до здійснення найкращих своїх вчинків, коли ти любила зелену траву й дітлахів, які бавилися з тобою, коли вірила й довіряла, коли всі зірки здавалися тобі близькими, наче квіти на землі.

І ти зовсім не хочеш залишати йому в спадок якийсь поганий свій вчинок, якийсь прикрий день, про який маєш охоту сама забути. Чи не служить це доказом неперервності зв'язків, стосунків і неперервності відповідальності за вчинене тобою, твоїм сином і тим хлопчиком, який кинув каменем у дівчинку?

Можеш не хвилюватися — я знаю, і ти вже знаєш, що вона буде жити, але якби сталося інакше? А що, коли це має бути та дівчинка, яку приведе в дім твій син? І що, коли раптом міг у цьому місці якось урватися ланцюжок неперервності, ланцюжок єдності, радості, надій і віри?

Умоглядність спонукає тебе до холодної думки: дурниці, вигадки, нонсенс, ніщо з того, що говорить балакуче сумління, не є правдою, просто сумлінню усе болить, і воно перебільшує, творить з надуманого істину, а з істини вивершує всесвітню катастрофу. Але коли болить сумлінню, значить, болить і тобі, болить, болить, болить, не вигадуй, не може не боліти, тривожишся, боїшся, перестаєш займатися розумуваннями, маєш охоту бігти до лікарні й запитати, як почуває себе незнайома дівчинка, маєш намір піти до матері Юрка Березюка і приглянутися до неї та до її сина зблизька.

Навесні з тобою завжди діється щось дивне, родяться внутрішній неспокій і тривога, ти чекаєш, коли— зацвіте дерево в садку, що за стіною твого дому. Дерево височенне, врівень з триповерховими будинками, здається навіть, що в них спільний фундамент чи спільний корінь і будинок теж мусив би рости, а дерево не має права зникнути, його не повинні рубати, воно мусить зацвісти, обов'язково мусить зацвісти й цього року, так, наче в тому є якась ворожба, доказ тієї ж неперервності, про яку торочить тобі твоє невмовкаюче сумління. Ти хочеш ще раз побачити, як цвіте дерево, ще раз подивитися на ніжне диво, що називається деревом у цвіту, і тобі болять обрубані навесні цурпалки чорних дерев, так довго треба, щоб загоїлися їхні болячки, щоб вигналися новенькі гілочки й прикрили зболене й обрубане, а поки що оголене нутро гілок і стовбура біліє, мов людське тіло, і тобі боляче від того, правда ж?

То невже тобі не боляче від горя тієї матері, яка мусить не вибачати й водночас прощати своєму синові кинутий у дівчинку камінь? Навіть якщо він більше нічого такого не скоїть, то все ж вона пам'ятатиме той камінь довше, ніж сам син, рука якого підняла й кинула камінь у людину. Адже навіть у винного в чомусь не кидають каменя, та ще й у спину, а тут ось — тому ти теж карайся, мучся тим болем, бо й від тебе, від тебе теж залежить, що може зродитися у комусь бажання жбурнути камінь у спину, без причини — або з причини, породженої якоюсь мірою і твоєю поведінкою.

Твій син записує ,у щоденник чи просто у принагідний зошит якісь свої думки, якісь фрази, які спершу незрозумілі тобі, а потім раптом розкривається їхня суть через його вчинки. Його зошити з географії і з математики завжди були списані тими фразами, як у інших хлопців — замальовані фізіономіями, літаками, пароплавами.

Ти поки що не робиш ніяких висновків з тієї його звички,

але коли він каже тобі: прочитай — ти трохи несміливо й з надією на відкриття зазираєш у написане, бо хочеш знати про нього більше, аніж він готовий тобі сказати.

Але ти ніколи на світі не відважилась би переповісти прочитане комусь іншому, як не переказала б листа, написаного тільки для тебе.

А от тепер тебе тривожить, про що вони можуть розмовляти, що вони довіряють одне одному і наскільки більше довіряє син своїм товаришам, ніж тобі? І чому так, чому так воно відбувається, чому — адже й він,, і чийсь інший син знає, що саме ти, мати, — найперший його приятель, а однак не завжди, не зовсім. Причина — у різниці віку, таки в тому, що в якийсь момент ти вже не розрізняєш, де кінчається довіра, а де починається суверенність бажання, в які не треба втручатися, і торкаєшся того, що зачіпати не молена, або стаєш рутинером, надокучливим ментором, повторяєш усоте сказане вже раніше, і він тільки ввічливо слухає, бо навчений не перепиняти старших...

То про що вони зараз ведуть мову? Знаєш, а вони не зобов'язані сповідатися перед тобою, адже ти не увійдеш і не розповіси їм про Юрка Березюка, і чому ти вимагаєш від них більше, ніж можеш дати? Ви вже майже рівні, вони вже не дітлахи, хоча ще діти, а ти завжди відчуваєш — дітям не все можна й треба, і так само вони знають своє: дорослим не все й не завжди треба й можна розповідати. Вони хочуть самі собі дати раду, дай їм спокій, можеш тільки здогадуватися, про що вони говорять. Та тільки хіба вгадаєш?

10

Сумління застерігає від моралізаторства: а хіба ж воно само — не найнуднішйй у світі мораліст? І мусиш визнавати, від нього не відійдеш ні на крок, воно при тобі, хоч би ти й не слухала його голосочка.

Про що говорить до мене сумління, я вже знаю, а от про що — ті діти? Зараз урешті піду до них, бо таки вже час їм спати, і нехай не вдають дорослих.

Бракує настрою для вияву гумору. Бракує настрою.

Не можу бути присутньою при їх розмові.

Але можу пригадати собі аркушики паперу, що давав мені читати син. Цікаво, чи їхня розмова має зв'язок з його думками. Може, є святотатство в тому, що так хочеться знову самій собі переповісти його думки?

"...Вперше я побував тут, коли мій батько захищав кандидатську. Кожен камінь, кожен візерунок на стіні, простий, звичайний візерунок і майстерно розписана стеля, дерев'яна парта, мідна клямка—все таїло в собі загадку, хоч все було таке просте.

Я йшов східцями, впевнений, що по них ступала не одна мудра людина. Я був маленьким хлопчиком і не знав, що дурнів немало і що вгору сходами вони піднімаються також:.

Сидячи на стільці перед аудиторією, я відчував, як неприємно спітніли руки, як незручно сидіти — і стояти не можеш, як десь у кишені лежить брошурка з формулами. Я не надіявся списати, я довіряв лише собі, й своїй голові, і ручці з кульковим стержнем. Але сподівався також на те, що хтось може й підказати. Хто-небудь, але ж мусить допомогти. Чи — тільки я сам?