Мрячний був ранок. Густа мряка вкрила город так, що не видно було на ступінь перед очима.
Аж тут нараз із трьох сторін заграли, засурмили сурми, загуділи литаври, а там задудоніла земля під кінськими копитами, задзвеніла зброя, залунали оклики. Із усіх боків відвозять високі драбини, у густій мряці спинаються вояки по драбинах4 на заборола.
А в городі тихо, так тихо! Чи сплять там? Може, бо ж немає милішого, смачнішого сну, як над ранком, а ще для тих, що всю ніч зорили.
Та ні, не сплять там у городі. Не спить княгиня Настуся, не спить старий Курдієвич, не спить військо, не сплять городяни. У світлиці в княгині раду радять. Розвідка принесла вістку, що ворог на завтра скоросвіт готовить загальний приступ на город. У ворога сили великі, кажуть, що й свіжі прийшли в підмогу.
— У князів Глинських перевага в числі людей, а в нас в завзятті й слухняності війська,— кажуть старшини.
— Я це знаю,— каже княгиня Настуся,— та їх не треба надуживати й уміло використати, бо при невдачах і найбільша витривалість вичерпується, завзяття й запал падуть.
— Авжеж,— каже старий Курдієвич,— нам треба так вести оборону, щоб не дати ворогові вдарити всіма силами на місто.
— Не моя річ воєнна справа,— каже княгиня,— тут уже ваша голова, панове, а я певна, що ви добре поведете.
Довго радили отамани, всі можливості перетрясли, розглянули й вирішили вкінці значнішу частину війська зоставити в городі для оборони, а з частиною випасти несподівано на ворога й зчинити переполох у його рядах.
І рано-ранесенько, як щойно сіріти почало, таємним виходом від сторони боліт виїхав із міста кінний відділ під проводом отамана Кубая.
— Добре, що така густа мряка кругом,— каже сотник Якимів до отамана,— під'їдемо ворогам непомітно під самі плечі.
— Авжеж,— каже отаман,— Видно, доля сприяє нам. Саме тоді засурмили ворожі сурми, литаври загуділи.
— Починають наступ,— каже отаман,— зачинаймо ж і ми,— сміливо, юнаки, з криком "ура" на ворога! — дав отаман грімкий наказ, піднявши шаблю в гору.
Гей, як знімуть крик: ура, ура, ура, ура! І коні в боки острогами та наперед, як орли бистрокрилі.
— Рубай, коли! — гримлять накази. Захиталися, заметушилися ворожі ряди.
— Що це? Відкіля так несподівано? Чи чортівня, Дух святий при нас, із болот вилізла та помагає цим у замку?
А відділ случаи пре щораз далі й далі! Каже князь Василь:
— Щось там на лівому крилі діється непевне, якісь незвичайні, тривожні оклики? Чи ж би хто прийшов Слуцькові з підмогою?
— Треба конче довідатися! Ця мрака, ця мрака нам на перешкоді! Аж тут прибігає до князів гонець:
— Наші видісталися вже на стіни города, уже ведеться бій усередині укріплень,— приніс він радісну вістку.
— Ось бачиш, Михаиле, що добре йде,— каже князь Василь,— в ти вже втратив віру в нашу перемогу!
Князь Михайло наче ожив:
— Далі, далі перти на мури!
Аж тут наперло на них їх власне військо. Гнало щодуху!
Князь Василь зірвався з місця.
— Що це? Втеча! Боягузи, голото! Куди тікаєте, чого? — кричав він і казав відділам, що були біля княжого намету:— Завертати їх, драбуг!
Та нелегко прийщлося малому відділові!
Несила їм спинити масу війська, що розгуканою рікою перла на них.
Тоді князь Михайло скочив на коня й станув напроти втікачів, піднявши булаву, закликав: —
— Чи ви вояки, чи баби? Наші війська дісталися вже в город, бої ведуться вже на вулицях, а ви тікаєте?! Чого, перед ким?!
Вид грізного та любленого князя, грімкий і рішучий його голос зупинив на хвилину втікачів.
І використав князь Михайло цей короткий момент, спняв коня, підняв булаву:
— За мною, наперед! — гримнув.
Захиталося військо, захвилювало й кликнули сотники, й кликнули десятники:
— Гей, вої, гей, юнаки! За князем, наперед!
Чи бачив хто, щоб розбурхана ріка в бігу завернула? А тут сталося те чудо: лави воїв, що тікали в нестримному жаху — нараз, мов за доторком чародійної палички,— завернули й із запалом помчали за вождем своїм. А в місті тривога.
Біля західної башти не вдержали оборонці ворожого напору. Упали під важкими ударами ворожих мечів. Все більше й більше воїв Глин-ського вскакує з мурів до середини міста. Уже вся західна башта в їх руках.
£0 А. Лотоцький "Кужіль і меч"
209
Тривога!
Все наче голови потратило! Старий Курдієвич сам пішов на місце бою. Це додало духу случанам, із більшим завзяттям наперли на напасників.
Та чи ж в силі вони опертися переважаючій ворожій навалі?
Довго вже ведеться січа! Щораз менше слуцьких воїв, а ворожих, хоч і паде багато, все нові прибувають. І опадають уже руки в знесилі горстці случан, спочинку нема, нема їм нікого на зміну.
І йдуть вісті до замку, в кімнату княгині Настусі: ворога прибуває, наших убуває, а й у тих, що в живих іще, сили опадають!
І зірвалася княгиня Настуся та по старшину міську посилає.
Скоро прибуло кілька старшин, а Йастуся-княгиня говорить їм:
— Панове, ви бачите, що діється! Князь Михайло Глийський хоче мене присилувати, щоб я стала його жінкою. Ви знаєте, що я на смертній постелі прирекла свому покійному чоловікові, що всі свої сили й усе-старання віддам дітям нашим. Тому я відмовила йому, а він, щоб змусити мене, не вагається нападати на спокійний город і руйнувати його. Мої війська не в силі вже опертися княжій навалі. Коли ви не поможете — я пропала.
— Княгине,— кажуть радні,— ми за тебе й за рід твій готові жертвувати життям і майном. Зараз таки велимо зідзвонити віче, щоб народ візвати до оборони.
— Дякую вам, панове радні! Я прийду теж на віче.
І незабаром задзвонив вічевий дзвін. Лавою посунув народ на віче. Чоловіки на майдан радити, а жіноцтво й молодь по боках майдану прислухатися. Прийшла й княгиня .Настуся з обома дітьми. Лесю несла нянька на руках.
Говорив до народу найстарший радний Юрко Васютич. Зворушливими словами представив він горе й журбу княгині Настусі, що матір'ю не тільки власним дітям, але й Слуцькові, а то й князівству слуць-кому. Ворог напав на неї й бурить безпощадно город — нам треба страти в обороні княгині та власній.
Коли він скінчив, княгиня Настуся взяла малу Лесю на руки й промовила: ' , *
— Славні горожани слуцькі! Це я, мати цих двох діточок, приходжу перед вас і благаю, йа пам'ять батька цих дітей, для їх добра поможіть прогнати ворога, напасника зі стін міста!