А все до замку й із замку.
Старий Курдієвич теж спочинку не має: ворог із усіх боків напирає й усюди треба бути, усюди заглянути — там порадити, там духу додати, заохотити, а там і скартати.
Задиханий, змучений вернувся він у свою кімнату. Аж тут слуга прибігає:
— Княгиня кличе!
їде старий дворецький і воєвода заразом пан Васько Курдієвич до княгині й низенько, з пошаною кланяється їй. Княгиня відвітала його та питає:
— Пане Курдієвич, чи вдержимося ми?
— Усе в Божій волі,— відповідає Курдієвич.
— Воно правда, пане Курдієвич, правда, все в Божій волі. Та не слід, навіть гріх здаватися тільки на Божу волю. Треба самому дбати й помогти собі вміти.
— Я не до цього, княгине ясна, військо в нас хоробре, пушки й самопали добрі, стрілива доволі та, що найважніше, все військо..,— тут старий Курдієвич чомусь спинився й глянув на княгиню Настусю, як глядить батько на дитину любу.
— Що все військо? — спитала княгиня. А старий Курдієвич палко:
— Усе військо, ясна княгине, любить тебе, кожен вояк готовий за тебе голову зложити. Це найбільша запорука, що пощербляться надармо шаблі князів Глинських.
Княгиня відповіла спокійно:
— Я знаю, що військо моє не зрадить мене, та все ж бажала б я, щоб скоріше змусити князів Глинських залишити облогу. Яку раду дав би ти, старий друже нашої сім'ї, тут.
— Раду, княгине?. Так відразу годі тут віднайти раду, та вона знайдеться. Перше треба знати способи й засоби, яких уживатиме ворог.
— То ж пізнавай та розважай над способами, щоб скоріш вигнати вовка з кошари, коли ні, то через край нкробить шкоди.
— Добре, княгине, та ваша ясність позволять, що я заки почну що, перше вашій ясності представлю?
— Немає в мене хисту на вождя та й не вчилася я цього, однак, коли хочеш, дуже буду тобі за це вдячна.
Саме в цій хвилині пригнав вістун до Курдієвича:
— Ворог від заходу драбини підвозить і туди свої сили звертає.
— Нічого,— каже Курдієвич,— хай пробують щастя, в половині дороги привітаємо їх, як слід.
І поклонився княгині та вийшов спішно.
А вороги справді вже п'ялися драбинами на заборола.
— Як уже підлізатимуть під самий верх, тоді разом вдарити й скрутити всі драбини! — дав наказ Курдієвич.
А вороги пнуться на гору, вже видно верх заборол голови передніх вояків.
— Тручай! — роздався наказ.
В одну хвилю ворожі драбини, обліплені людьми, полетіли на долину, понісся крик і зойки.
Та однієї драбини не вдалося вчасно трутити, й вороги видісталися на заборола. Почалася січа таки на заборолах. Оборонці під проводом сотника Семена Тримка виступили на них із голими мечами.
— Рубай, рубай! — кричав сотник. А ворог пре й пре.
Аж тут двом юнакам вдалося якось серед метушні підсунути до драбини балку. Із розгоном ударили ним драбину. Драбина захиталася повалилася додому.
— Ура, ура! — закричали случани.
Побачили вояки Глинського, що їм нема відвороту, та й відкинули зброю, стали просити помилування.
— Відвести їх на вартівню,— наказав сотник.
Стало вечоріти, тут і там показалися зЬрі, зійшов місяць... У наметі князів Глинських нарада.
— Перший наступ не повівся,— каже князь Михайло,— треба спробувати ніччю.
— Лихо, що ніч місячна, ясна! Коли б темно, легко було б видіста-тися на тору.
— Нічого, сьогодні дамо їм спокій,— підождемо відповідної хвилі, нічки темної, а тоді покажемо,— каже князь Михайло,— нам не спішно. —
— Хай і так,— каже князь Василь, брат князя Михайла,— лихо тільки, що не можна з усіх сторін оточувати города.
— Це правда, та й їм туди через багна виходу нема,— каже князь Михайло.
— Хтозна, може й мають саме туди який таємний вихід. Нараз почули бойові оклики:
— Ура! Ура! Рубай! Січи! Сміливо наперед!
В одному кінці' табору зчинилася метушня, переполох. Князь Михайло велів подати собі коня й сів на нього, погнав туди, відкіля нісся крик. За ним погнав і князь Василь та ще кілька бояр. Було вже пізно.
Відділ сміливців случаи ударив на ліве крило ворога й відтяв його, запер у багна. Ворог не видержав сміливого напору й подався назад простісінько в багна.
Хоч і місячно було, та хто це обізнаний був із околицею, не міг пізнати, що там непрохідні багна.
Ахслучани напирали щораз завзятіше. Аж як виперли вже весь відтятий відділ на багна, спинилися на сухому, станули муром і не давали ворогові вернутися з багна. Над багном неслися розпачливі крики, благання помочі, та дарма. Потопаючі кидалися на всі боки, шукали виходу, та його не було, й тонули в багні,-
Нараз зашуміло в повітрі. Кінний відділ гнався щосили на поміч лівому крилові просто на случаи. На млі ока розскочилися случани й перепустили відділ, і він погнався теж простісінько в багна. Случани зникли, мов під землю запалися.
— Багна, багна!,— почулися крики їздців, і відділ завернув назад. Тільки кілька їздців не вернуло, загналися далеко в багна й коні не могли видістатися відтіля та потопилися враз із їздцями.
Ой кляв, проклинав князь Михайло Глинський у люті.
Ранішнє сонце осяяло заборола й башти міста, й лискучі шоломи та зброю слуцьких оборонців. Воно, те сонце ясне, наче говорило військам князів Глинських:
— Шкода вашого заходу, шкода труду вашого, не здобути вам Слуцька, як і не перемогти, не переломити твердої волі княгині Настусі. Пенелопи нової.
Та впертий князь Михайло Глинський,^ не відстрашити його одною, невдачею.
— Я мушу здобути це гніздо Слуцьких, мушу! — говорив він. Легко сказати: мушу здобути, не так легко виконати.
У князя Глинського не було найважливішого, що до цього "мушу" потрібне — терпеливості й витривалості. Без них слово "мушу" пусте слово та й тільки.
Вже на другому тижні сказав він собі:
— Прокляте гніздо! Якимись чарами видно держиться! Шкода тратити час!
І каже до брата князя Василя:
— Хай сидить собі княгиня Слуцька в своїх мурах, коли їй так любо, я не думаю марнувати тут часу!
Та князь Василь:
— Ми справді гайнуємо тут час! Неначе в панаса граємося зі слуцькою залогою! Нам треба вдарити на місто всіма силами, то й буде успіх.
— Не вірю вже я! — каже князь Михайло.— Тут, напевно, якісь чари. Однак послухаю ще тебе, 'завтра загальний наступ на місто.
І скликали князі старшин та по нараді з ними дали наказ і розпоряд до вступу, як тільки засвітає.