І щовечера сливе бере князь Семен у руки чи побожну книгу, чи "Ізмарагд", чи "Златую Ціп", чи "Пчелу", чи літопис який та й читає тихо собі, чи на голос усім. Часто заводить розмову про прочитане з отцем Олімпієм.
Княгиня Настуся любила прислухатися, як вони заведуть розмову, що часом переходила в суперечку, коли князь якесь місце в книзі розумів інакше як отець Олімпій. Тоді частенько встрявала в спір княгиня Настуся й ; оворила, як вона це місце розуміє. І дивне диво: найчастіше годиться з нею князь Семен, і отець Олімпій на княгинену думку.
Тихо та мило плило життя на Слуцькому замкові. І не зчулися княгиня Настуся й князь Семен, як поза ними зоста-ло дев'ять літ — дев'ять літ минуло від їх весілля. Юрчикові вже п'ятий рік кінчиться.
Боже, яка щаслива була тепер княгиня Настуся. Як раділа во-* на, коли бачила, як хутко розвивається Юрчик, який цікавий до всього.
Радіє й князь Семен Юрчиком. Посадить, було, собі його на коліна та й каже:
— Лицар буде з тебе, Юрчику!
— Буду,— відказує сміливо Юрчик,— буду так на коні їздити в збруї, як тато, з мечем гострим при боці, зі списом довгим. Буду лицарем! Купи мені, таточку, маленький мечик і лучок! Пан Степан Голубович учитиме мене із лука стріляти й мечем робити.
А пан Степан Голубович, то був княжий мечник.
— Добре Юрчику, добре, куплю тобі й лук і мечик. Як же ж радів малий Юрчик уже й самою обіцянкою.
— Буде в мене меч, буде в мене лук, я лицар буду, рубати буду, стріляти буду, на війну піду! — раділо хлоп'я в підскоках.
Батько обіцявся, та, може, би був і забув, однак Юрчик не давав спокою батькові, доти пригадував, доки не дістав обіцяного.
А як тільки дістав лука й меча, заразісько побіг до пана Степана Голубовича та й кличе вже здалека:
— Пане Голубович, пане Голубович! Маю лук, маю меч, вчити мусите мене!
— Добре, добре, Юрчику, будемо вчитися,— каже пан Голубович. І почалася наука.
— Понятливий хлопець наш княжич,— хвалив Голубович.
А Юрчик і сам до батька прибіжить та й хвалиться:
— Тату, таточку! Я вже вмію лука натягнути! Та й ціляю вже добре! Ось поглянь!
І наготовить лука та й каже:
— Ось там у цей знак, що на мурі, вцілю!
— Ей, чи вцілиш? — передирається батько з синком.
— Вцілю, побачите.
І натягнув лука. Стріла зашуміла в повітрі й попала в мур, у місце, що його означив був Юрчик.
— А бачите, тату! Поцілив, поцілив так, як казав, так, як хотів,— сказав хлопець із притиском.
— Бистре око в нього,— хвалив Юрчика батько перед тещею княгинею Уляною,— та й завзятий він, що задумає — мусить осягнути.
— У неньку свою вдався,— казала княгиня Уляна.— Вона, моя Настуся, теж уже змалечку була така. До лука й до коня жвава. Було з покійним моїм Іванчиком у ліс на лови їздить. Спершу Іванчик не хотів її брати, та вона як почне прохати, як почне прохати й поставить на своєму. Іванчик не встоїть і бере її. Ніколи не дала собі відмовити,— говорила княгиня Уляна, а потім додала зітхаючи,— і я колись була така.
— Родом кури чубаті,— засміявся князь Семен,— та й тішуся, що Юрчик у Настусю вдався.
Любо та мило спливали дні. Та буває, що погода, тихо та любо, а там несподівано й хмарка візьметься та й сонечко боже заслонить...
Поїхали княгиня Уляна з княгинею Настусею в річницю смерті князя Івана в город Мстиславськ, щоб влаштувати поминальне богослужіння та й помолитися над його домовиною. Весна вже будилася, та холодно ще було. Побут біля домовини чоловіка потряс до глибини княгиню Уляну. Як вертали пустився дощ зі снігом...
Привезла княгиня Настуся неньку свою недужою до Слуцька.
Лягла княгиня Уляна в постіль. Прийшов лікар:
— Нічого страшного,— потішив він княгиню Настусю,— пересту-да. Вигріється княгиня в постелі та й верне до здоров'я.
Та сама княгиня Уляна говорила:
— Ой, чую я вже, діти, що не встану з цієї постелі, піду до Іван-чика мого, до дружини мого вірного, попрощаю вас...
Князь Семен перечившій:
— Ей, мамо, що говорите! Полежите, випічнете та й прийдете до здоров'я — ще довго поживете між нами.
— Ні, діти, я чую, що вже прийшов мій час! Я не нарікаю. БФ-жа воля. Та одне прохання маю до вас, не відмовте мені, сповніть мені те, що я вас уже прохала — не хороніть мене в Слуцьку, а в Мстислав-ську, біля Іванчика...
Щоб заспокоїти княгиню Уляну прирекли сповнити волю її. На її бажання покликали й священика.
Висповідалася княгиня Уляна й Найсвятіші Дари прийняла.
Та ніхто з домашніх не думав, не вірив, що вона вже покине їх назавжди. Всі були певні, що княгиня Уляна прийде до здоров'я. Аж одного вечора сказала княгиня Уляна:
— Кличе мене вже Господь до себе! Ходіть, діти, до мене, хай поблагословлю вас.
І станула навколішки перед її постіллю доня її, княгиня Настуся, насилу сльози спинюючи, і станув навколішки князь Семен і маленький онук між ними, князенко Юрій.
І благословила їх княгиня:
— Хай вам, діточки мої милі, в усьому щастить, хай згода й любов царить між вами, хай Господь милосердний нагородить вас силою й здоров'ям та віком довгим.
А потім сказала:
— Так дуже хочеться мені спати. Навшпиньки вийшли всі зі спальні.
На другий день раненько, скоросвіт увійшла княгиня Настуся в неньчину спальню. Княгиня Уляна лежала тихо, одна рука звисла з постелі.
Княгиню Настусю холодний жар пройняв:
— Померли мама...
І підійшла до постелі. Торкнулася руки. Рука була ще тепла. Нараз княгиня Уляна поворухнулася кволо і звернулася лицем до княгині Настусі. На бліде, зхороване лице впало з вікна ранішнє проміння. Лице в княгині Уляни було усміхнене, мов сяяло щастям. Здавалося, хотіла щось промовити, та не могла.
Ще одне зітхання, останнє зітхання й княгині Уляни Мстислав-ської не стало. Княгиня Настуся заплющила очі покійній неньці й припала навколішки біля постелі й молилася. По молитві встала й пішла сповістити чоловіка про неньчину смерть.
— Як жили тихо, так тихо й відійшли,— сказав князь Семен.— Хай із Богом спочивають.
А княгиня Ганна не могла сліз спинити:
— Подруго моя щирая, що ж я без тебе робитонькиму на світі білому,— ридала.
Величаві похорони справили діти княгині Уляні. Похоронили її, як бажала собі, в замковій каплиці в Мстиславську біля домовини чоловіка князя Івана Мстиславського.