— Прийде й до вас цей звичай і ви пересвідчитеся, що праця для підданого, для хлопа, а для пана розривка, вживання світа.
Тут знову вмішався князь Семен:
— Не прийде, а вже йде! Уже чимало наших приймає ваші звичаї — соромиться праці та байдикує.
— А бачите,— зраділа Гаштовтиха,— моя правда. Наша вища культура мусить прийнятися, мусить узяти верх і серед вашого боярства.
Аж кортіло князя Семена відповісти на цю бундючність:
— Хай нас Господь милосердний боронить від такої "вищої культури", що працю, труд уважає за сором, а лінивство, дармування — честю,— та в пору змовчав, не слід в себе в хаті гостю зобижати.
А Гаштовт завів розмову про лови. Він був завзятим, запальним ловцем.
Князь Семен і тут найшов нагоду, щоб хвалити свою любу подругу:
— Моя Настусечка теж завзята ловкиня. Ні одних ловів не мине й усе вертає з ловів із багатою добичею, з тріумфом. І луком, і рушницею, і рогатиною краще орудує, як лицар. А на коні то так їздить, мов зросла з ним.
Гаштовт уклонився низько княгині Настусі й сказав:
— Що я чую? То ви, княгине, справжня Амазонка!
Княгиня Настуся відклонилася чемно Гаштовтові, та не відповіла нічого.
А Гаштовт говорив далі зі сміхом:
— Моя пані теж любить лови, але інші. О, вона теж знаменито ціляє... очима на кавалерів, та й має чимало вже добичі між ними.
Гаштовтиха прийняла ці слова чоловіка сміхом і сказала:
— Та ти ще ні одного з моїх поклонників не визвав на поєдинок.
— І не визву! Хоч знаю, що ти дуже бажала б цього, я не зроблю тобі приємності, щоб рубатися з якимось молокососами.
Дуже нерада була княгиня Настуся цій розмові, та не дала пізнати того по собі.
Князь Семен повів Гаштовта, щоб показати йому старинну збрую й оружжя та воєнні і ловецькі трофеї своїх предків і свої.
А Гаштовтиха пішла з княгинею Настусею та з княгинями-матерями Ганною й Уляною в хороми княгині Настусі.
— Мушу признати, що гарні й просторі маєте кімнати, княгине,— хвалила Гаштовтиха,—обстанова в світлицях багата та розкішна. Хоч інакша, як у нас. У вас вона якась наче надто поважна, аж надто заносить старовиною.
— Так,— казала княгиня Настуся,— тут, бачите, кожнісінький предмет говорить про минуле, минулу славу нагадує.
— Авжеж,— вмішалася княгиня Ганна,— ось цей стіл і ця скриня це спадчина по київському князеві Володимирові Ольгердовичеві. Ось його образ,— додала й указала на портрет князя, де він був намальований, як сидить на княжому престолі в вінці княжому зі скіптером у правиці.
Гаштовтиха не втерпіла й сказала гордо: . — Тепер на його місці сидить мій чоловік.
— Так, тільки Гаштовт у Києві воєводою, а наш дід був київським князем,— відповіла теж гордо княгиня Ганна.
Щоб якось затерти немиле вражіння, сказала княгиня Настуся:
— У вас, пані воєводино, світлиці, напевно, обстановлені зовсім інакще, по-новітньому.
— Авжеж,— відповіла Гаштовтиха,— я люблю все нове, ясне, веселе. У мене щодня гості, щодня забава весела — то й обстанова мусить бути відповідна. Серед такої обстанови, як ось ваша, та й серед такої самоти, як тут, я, здається мені, вмерла б із нудьги. Я таки дивуюся, княгине Настусю, як ви, такі молоді та гарні, можете жити в таких понурих хоромах, серед тої старовини та й ураз із ними пилом припадати. Ні, я таки мушу вас відсіля вирвати до себе, до Києва, а то й до Кракова на забави, на веселощі.
— Ні, пилом я таки не припадаю,— розсміялася княгиня-Настуся,— нема на те часу, пані воєводино, хоч би й припала я пилом, то при праці таки стрясу його зі себе.
— Ай, ви все праця та й праця! Дивні старосвітські поняття! Може, воно так колись і треба було, щоб усі працювали, коли менше було людей, менше рук було до праці, а тепер, слава Богу, є кому на панів працювати, доволі є в світі слуг і підданих хлопів. Навіщо панам неславити себе простою роботою, руки собі псувати.
І тут глянула на руки княгині Настусі, що не були такі випещені, як у неї.
Княгиня Настуся вдала, що не помітила цього та й не відповіла нічого.
Раз у раз приходив хтось до княгині Настусі по розпорядки. То дворецький Самійло Курдієвич, то охмайстриня Ольга Насальська, то стольник Петро Залізо. Гляділа на це все Гаштовтиха та й каже:
— Забагато ви, княгине Настусю, клопочетеся всім. Я не могла б так! Що мене те все обходить у мене дома. На це є охмайстриня та й інші наставники, хай вони клопочуться цим усім.
— Я так не вмію,— каже княгиня Настуся.— Хоч я й свідома, хоч знаю, що всі вони, вся служба наша щиро віддана нашому родові, та я не можу так жити, щоб не знати, що робиться та як робиться.
— Я ні,— говорила Гаштовтиха,— у мене, й терпцю не стало б так усім займатися як ви, княгине! Я бачу ви навіть дитиною займаєтеся.
— Звичайно! По чому ж би моя дитина знала, що я її неньк'а, як могла б любити мене?
— А я своїх дітей віддала зовсім на опіку обслуги! Платимо службу, хай вона клопочеться дітьми, хай зносить дитячі примхи. Я звичайно бачу їх тільки рано, коли приведуть їх до мене в спальню, щоб привіталася з мамою, та ввечір, коли приводять їх побажати мені доброї ночі. Мене від дитячих сміхів та крику тільки голова розболіла б,— я мушу мати спокій.
Княгиня Настуся відповіла на це тільки:
— Що ж, у мене інша вдача. Минали дні, місяці, роки минали...
Любо та весело спливав час на Слуцькому замкові.
За працею, за трудом та за клопотами домашніми минають дні, а по праці, по клопотах спочинок милий.
Не дармує княгиня Настуся, не дармує й князь: усюди догляне, все бачить, усім кермує...
— Семенко, відколи оженився, старанніше ходить біля господарства, як у своїх парубоцьких часах,— хвалила сина княгиня Ганна.
А князь Семен на те:
— Бо тепер маю для кого працювати.
У пошані труд, праця на старовинному замкові Слуцькому. Зате ввечір по праці, який милий, який солодкий спочинок. Як любо княгині Настусі сісти тоді біля милого дружини. Правду сказати, то князь Семен і в час спочинку не дармував. Любив він "книжне почитания", любив читати книжки пожиточні.
А було в книгозбірні Слуцького замку чимало книг і рукописів старих. Порядкував і зберігав їх старенький отець Олімпій, колишній учитель князя Семена. Його чимала заслуга, що полюбив так князь Семен "книжне почитания", бо вмів отець Олімпій влити князеві в душу любов до книжки. Він заодно повторяв князеві висказ із старовинного "зборника" князя Святослава Ярославича: "Узда коневі керманич і стрим, а праведникові книги".