— А він довідався про розмову у вас? — спитала княгиня Уляна.
— Господь його святий знає! Може, через слуг, або як інакше.
— Щасливий князь Більський, що завчасу втік, треба було й твому Михасеві поспішитися.
— Він не хотів. Вірив у справедливість суду. Уже як його брали з дому, говорив: "Я певен, що суд викаже мою невинність!" Та віра в справедливість завела його. Щоб бодай дійшло було до чого, а то на одній розмові скінчилося. Зрадник підслухав і вркористав.
Отак розмовляли обидві княгині, д тим часом гостей щораз більше прибувало. Прибуло багато близької й далекої родини, князі й бояри, кілька владик та чимало духовенства білого й чорного. Почалися похоронні обряди. Злягло-народу сила-силенна. І князі, бояри, шляхта, посполитий народ. Величаві похорони були, яких давно не бачив княжий город^Мстиславль. Ще як князя Юрія, батька князя Івана ховали, то був такий похорон. Та то вже тому, чи не тридцять літ буде, тільки старші люди тямлять.
І згадують вони:
— Отак величаво ховали й батька князя Івана, князя Юрія. Величавий був похорон. Надгробне слово говорив сам владика
Слуцький. Згадав усіх предків покійного князя від Володимира Оль-гердовича, київського князя, їх діла й заслуги, згадав потім труди й заслуги князя Івана, як вірного сина святої церкви й народу рідного, доброго громадянина й господаря, сердечного мужа й батька доброго. Порівняв його з князем Володимиром Васильковичем, волинським князем, що теж у святому хрещенні дістав імення Івана, що такий розумний був і господарний такий, і так про церкви дбав та про духовен-ство, про ченців і черниць, про вдови й сироти, про вбогих земель своїх.
І плакали всі убогі й багаті, владичої проповіді слухаючи. Мов стогін осіннього вітру нісся плач і хлипання понад здвигом, що залив собор і площу перед собором.
Княгиня Уляна стояла сперта на рамені князя Василя й увесь час аж заходилася від плачу.
Бліда, як стіна, стояла князівна Настуся. Та сліз ніхто в неї не бачив.
Аж як прийшло "послідне цілованіє" припала вона враз із ненькою та зі сестрою Уляною до дорогого тіла, тоді вперше поплили сльози з її очей. Виплакалася за всі дні та наче важкий камінь упав з її грудей. Перша підвелася й уже спокійна стояла, поки похід не рушив до гробниці.
Похорони скінчилися. Родина й гості стали роз'їздитися. І зостали на замку дві самітні жінки: безпомічна мати й молоденька дочка.
Княгиня Уляна довго ні до чого не втручалася, сумом сумувала. Князівна Настуся всім правила й кермувала.
Аж приїхав князь Семен Слуцький, Тоді на диво княгиня Уляна прийшла наче до себе та стала залучатися в господарку. На руку було це князівні Настусі, бо так могла більше бути при боці князя Семена, сокола свого ясного. Та служба все-таки не раз зверталася в різних справах до неї. Тоді вона:
— Спитайте в ненечки, яка її воля. Та бувало й так, що тоді ненька:
— Настусю, як це зробити?
І так приходилося таки їй вирішувати. Радів князь Семен, коли бачив це:
Господинонько моя кохана, княгине моя,— говорив він.
— Ще я.не твоя, любий мій,—відповідала вона.
— Задовго вже ждати мені,— говорив він.
— Та й мені, та що вдіємо...
А вінчання було назначене на день св. Бориса й Гліба другого травня 1485 року, у вівторок.
VI. ЯКЕ ТО БУЛО ВЕСІЛЛЯ КНЯЗІВНИ НАСТУСІ ТА КНЯЗЯ СЕМЕНА...
Діждалися.
Надійшов, нетерпляче вижиданий час
Субота, 30 квітня. Вінкоплетини.
А природа наче знала, яке то свято,в Мстиславську.
Такий гарний вийшов день, такий чудовий.
Вся зелень, умита ранішньою росою, аж купалася в радісному теплому сонці. Високі трави зеленим шовком шелестіли, красувались квіти безміром кольорів, білі берези яснозеленими шатами пишалися. Із білого цвіту калини лящав любовний спів соловейка. Із високої трави нісся стрекіт веселого коника-стрибунця. А понад квітами ввихалися трудящі бджілки та метелики райдужнокрилі, солодощів у чашах квітів шукаючи.
Любо, любо було!
Настуся зі "Семеном, заки дівчата вінок вили, вийшли в сад*
— Яка люба, яка чарівна днина,— сказала Настуся.
— Коби все наше Життя таке було,— зітхнув Семен. ,
— Я так думаю, що людина сама собі творить своє щастя й горе своє...
— Не все, миленька,— відповів князь Семен..
— Любий мій, не в тому щастя, щоб завжди в розкошах і в дозвіллі жити! Саме чар і розкіш життя в поборюванні перепон, у боротьбі за краще. Коли б нам оте щастя легко приходило, то яке воно гарне й не було б, нудне стало би. Бодай мені так здається.
— Може, й твоя правда, кохана! Може/ саме тому, що шлях до^ щастя такий тернистий, воно таке приманливе.
— Тому, милий, та іще чомусь. Іще тому, що його так мало в світі... Соловейко втих, а незабаром роздалося з гущавини голосно "ку-
ку-куку" зозулі.
— Долю ворожить нам зозуля. Чую її вперше цього року. В день нашого весілля.
— І я вперше,— сказала Настуся,— лічім! Лічили обоє.
А із замку нісся спів дівчат, що вили вінок:
"Ой вийся, вийся, красен віночку, З хрещатого барвіночку,
Ой, вийся, вийся, красний і ясний " ^
< Княжні Настусі на вік щасний!"
Гості з'їздилися. Карета за каретою дудоніла на в'їздовому мості.
Першого ДНЯІ — найближча рідня.
Молодої.
Молодого.
Княгиня Уляна з князем Михайлом Жеславським.
Княгиня Ганна Слуцька, мати молодого. Княгиня Федька й її чоловік князь Семен. А за ними: князь Юрко Пронський із княгинею Оленою, боярин Іван Рогатинський із жінкой) Овдотією, дочкою Олесею та сином Богданом.
А всі з дарами багатими молодятам, із золотом, самоцвітами ви-саджуванним, Із тканинами дорогими.
А всі зі словами щирими, з бажаннями сердечними.
Молодій і молодому. ^
Бучно й гучно заїздить родина молодят, із багатьма родичами.
А музики з Вільна самого. Грають — самі ноги в танок просяться. Не тільки в молодих, а й у старших.
А дружина весільна в молодої прегарна. Старостою — князь Юрко Пронський. Він і всім домом молодої править тепер. Першою дружкою князівна Ксеня Карачевська, а другою — Олеся Фогатинська. А дружбаіми — Олесин брат Богдан Рогатинський і кнйзь Ярослав Сангушко.
А молодому старостує князь Василь Пинський, а старбстинями — княгиня Федька й княгиня Олександра. Свашкує князівна Оля, синьоока, русокоса доня князя Василя.