А боярин Рогатинський:
— І будуть верховодити не тільки вони, а й зайди латинники з Польїці, коли не будете згідно виступати та ще між собою свари заводити. Живий приклад маєте на нашій Галицькій волості. Що ми там тепер значимо? Ніщо! Хіба що простий народ держиться кріпко своєї віри й мови, та бояри бідніші. А винна теж головно незгідливість.
Коли так у світлиці розмовляють, на замковому подвір'ї лунає гамір, стукіт, а там і крик.
Всі гості й домашні вийшли на рундук.
— Що там таке, що тут за крик? — спитав князь Іван грімко. Княжий тивун підійшов до князя, поклонився та оповістив:
— Це піймали втікачів. Вони люди непохожі й утекли без дозволу з землі. ' . ~
— Це не так, милостивий князю,— заявив середніх літ чорнявий, високого "росту, худорлявий селянин,— ми з усім нашим родом, діди й батьки наші, й брати наші, й ми самі вільні люди, ходячі. І наші предки, ми рамі тільки добровільно служили князям Мстиславським, але перебували й у інших місцевостях. і ■ .?
— Як ти зовещся? — спитав князь Іван. .
— Я Гриць Лященко,— відповів селянин.
— Лященко,— повторив князь Іван,— назвище не тутешнє...
— Бо наш рід не відсіль виводиться, а з Черкас. Мій прадід Семен Лящ жив іще в Черкасах, як вільний, та дід тут оженився й осів у цих землях ще за князя Володимира бльгердовича.
— Із Черкас,— сказала княгиня Уляна,— з мого родинного міста. А тивун говорив:
— Може, дід його й був із ходячих, та тут оженився з негіохожою і сам став непохожим. І дід його, батько служили тяглою службою зі сохою, із серпом, з косою, сокирою, як і інші селяни. '
— Воно так,— признав Лященко,— але ми бували й у інших іміс-тах. / ^
— В інших містах бували, як утікачі,— говорив тивун. На це обізвався молодший Лященко:
— Ми утікали їіе^ед кривдою.
/— Не треба було втікати,— замітив князь Іван,— я кривди не терплю й коли хто з моєї служби кривдить людей, гостро караю.
— Сама неволя кривда! — відповів знову молодший Лященко.
— Батечку,— втрутилася Настуся,— відпусти їх, хай ідуть куди їх воля, вони з матусиних Черкас.
— Ні; доню, годі! Коли я так зачну пускати всіх, то хто робитиме на наших полях.
А Настуся знову:
— Батечку, ти чув, як він казав: "Сама неволя кривда", святе письмо каже, що всі люди рівні.
— Те, те, те! Не я, доню, заводив цей лад, не я його й зміняти буду.
— Через це, батечку, що Лященків цих відпустиш, ще не зміниш старини! Відпусти їх, відпусти, батечку любий, батечку мій. Відпусти їх тому, що вони з Черкас, із неньчиного рідного міста.
А ненька говорила, наче до себе: ,
— Мої милі Черкаси! Гей, чи стоїть іще там наш дім батьківський? Зачув ці слова князь Іван і задумався. А потім сказав:
— Ну, добре, люди, я вас ^відпускаю! Зараз і відпускну грамоту напишіть їм.
Лященки вклонилися князеві низенько: , 1
— Дякуємо, дякуємо тобі, князю ласкавий! Усі домашні й гості вернули в світлиці.
А князівна Настуся говорила до боярина Рогатинського:
— Ти бачив, дядечку, які щасливі були вони, які розсяяні були в них лиця, коли батько сказав, що відпускає їх.
— Воля всякому дорога, всякому мила! — відповів боярин Рога-тинський.
А князівні Настусі вихопився оклик, вона й сама несвідома була відкіля прийшов:
— Чого ж не всі люди мають її, цю милу, дорогу волю!? Тут втрутився її батько:
— Не наша сила зміняти старину ^— видно, що так добре, коли так є!
— Ні,— відповіла князівна Настуся,— чимало є в світі такого, що не повинно бути, що треба замінити новим, кращим.
— Так, але на це треба людини, чи людей, що могли б це зробити,— зронив боярин Рогатинський,— а їх у нас немає.
'— Поки що немає,— повторила князівна Настуся й додала,— але можуть, ні, мусять бути. Так на завше не може зостати, як є тепер!
— Не наша в цьому голова! — відповів князь Іван Мстиславський.
— Твоя правда, князю Іване, ви, князі, й ми, бояри, з вами вже своє відбули! По нас прийде хтось новий і візьме верх у народі,— сказав Рогатинський.
— Хтось новий? А хто ж? Чей же не чорні смерди, не холопи?!
— Не знаю! Може, й вони, а може, й не вони? Одне знаю, що наше вже пропало! Княжі й боярські роди наші стануть, а то й уже стають, як ось у нас, у галицькій волості, чи то у "руському воєвідстві" — погноєм чужому народові.
— Так, так! Це сумно, що в вас там таке діється,— заявив князь Мстиславський.
— І в вас до цього прийде! Ми, бояри, й ви, князі, кажу, вже не здібні до проводу в народі, народ найде собі нових провідників.
— Твоя правда, Іване, народ найде собі нових провідників. Я вже потрохи й бачу, х^о перейме керму від нас,— казав князь Василь Пин-ський,
— Хто саме? — спитав князь Іван Мстиславський.
— Міщанство, наше православне міщанство. Воно вже й гуртується в братствах. І ці братства стають силою,— відповів князь Василь.
— Хто? Ці кравці, шевці, кушнірі й купці! їм до верстату та до ліктя, а не до проводу,— заявив князь Іван із погордою.
— А таки вони, ці від верстату та від ліктя гуртом візьмуть провід,— сказав твердо князь Василь.
— А ми? — спитав князь Іван.
— Ми добровільно йдемо на погній чужим. У кого не завмерла ще народна совість і любов до свого рідного, той стане разом із свідомим міщанством,— сказав князь Василь.
— Із цими від ліктя та від верстату? Ні, я з цими ніколи не піду,— знову заявив князь Іван.
— То підеш із тими, що служитимуть погноєм для чужих.
— Ні, своїй вірі й народові свому я зостану вірний! — заявив £ізко князь Іван.
— Ти, може, але твої діти? ;
— Я теж буду вірна своїй вірі й народові,— заявила гордо князівна Настуся.
— Я того певний,— відпрвів князь Василь,— та чи багато буде таких?
На це ніхто не знав відповіді.
Отак розмовляли в світлицях княжих, а тим часом під вікнами терему задзвенів дівочий спів.
Бо скоро пішла вістка по Мстиславі, що, до князівни Настусі приїхали свати, зібралися мстиславські дівчата та гуртом подалися на замкове подвір'я. Задзвенів дівочий спів^ Вийшли до них князь і княгиня та запросили в світлиці. А там і музики десь узялися. Почалися співи й танці. Тривали аж до світанку.
Лилися меди й вина, миски страв парували... Гей, щаслива була князівна Настуся. Така щаслива!
V. ЯК СМЕРТЬ ПРИЙШЛА ПО КНЯЗЯ ПО ІВАНА