— Наступ, наступ!
Військо з довгими драбинами підходить під мури міста.
Вже під мурами. Вже підтягують драбини. Сотні рук витягнулися, щоб підсунути їх під самі мури.
Аж тут як не посиплеться на них камінюччя, як не поллється гаряча смола й кип'яток. А там і крісові стріли посипалися — густо, густо.
Відпали руки від драбин, драбини захиталися в повітрі й гу-гуп додолу! Своєю вагою придавили чимало тих, що їх підводили під мури. Зойки, крики...
Та все ж таки дві драбини вдержалися. Пнуться вояки нагору захоронені щитами. Вже шоломи перших рядів вистають понад за-борола. Аж тут як не вдарять на них слуцькі юнаки голими шаблями — покотилися голови напасників, як маківки, додолу, а тіла їх упали важко на дальші ряди на драбинах: і звалювали всіх, хто попався під тягар тіл надолину в рови з водою та на гострі палі, понабивані в ровах і коло ровів.
А тут і витягнулися руки з заборол та струтили й ці дві останні драбини додолу.
У цій самій хвилині роздався крик, залунали вистріли самопалів на лівому крилі військ князя Глинського.
— Підмога, підмога прийшла зі Мстиславська,— залунали оклики в Слуцьку.— До наступу, до наступу!
І заіржали коні кінниці княгині Настусі Слуцької, задзвеніла зброя блискуча, отворилися ворота города й, мов вуж, вихопилася кінниця по зводному мосту стрілою на ворога.
— Ура, ура! Слава княгині Настусі! — нісся понад ними грімкий крик,— Ура, ура!
У два вогні взяли воїв князя Глинського — по цей бік случани, а по той мстиславці.
Блищать мечі в промінні сонця, грізно витягуються списи, густо літають стріли гартовані.
Бій завзятий, лютий.
— Бий, рубай! — несуться оклики з обох боків.
Довго, довго тривав завзятий бій, аж захиталося військо князя Глинського, не видержало напору з двох боків,, назад подалося.
Ще завзятіше наперли об'єднані сили случаи і мстиславців.
У війську князя Глинського тривога. Вже ніхто не б'ється, тікають.
А князь Глинський волосся рве собі на голові.
— З таким військом, з такими боягузами тільки сорому наїшся!— кричав як божевільний.— Як уже сором, то сором до краю! Трубіть на відворот!
Забралися війська князя Глинського з під Слуцька — йшли так спішно, що навіть своїх убитих не похоронили. ' І мусіли случани хоронити їх. Радіють случани.
Однак були між ними й такі, що не раділи перемогою.
— Князь Михайло Глинський,— казали вони,— виступив в обороні православної віри й народу руського. За ним пішло вже багато міст, вважають його своїм зверхником, князем своїм. Він підняв зброю проти відвічних ворогів наших, а ми воювали з ним та ослабили його сили.
— У цьому-то й біда,— відповідали другі,— що в нас завжди поєднують загальні справи з особистими. Князь Глинський бажав при помочі народу, що виступив проти ворога, спекти свою леченю — примусити княгиню Настусю зламати даний обіт і віддати йому свою руку. Замість відразу виступити на ворога, стратив даремно більше як дві неділі на здобування города, що по-доброму міг прилучитися до нього.
А ще інші говорили:
— І загалом цей'виступ князя Михайла Глинського не ворожить нічого доброго! Що ж то жде нас, коли князь Глинський вийде побід-но? Замість литовського підданства, московська неволя. То ніби віра одна, та душа не одна. Ми цінимо й любимо волю над усе, а там одинокою людиною, що має волю, є великий князь. Всі інші, від найвищого до найнижчого, суть раби. Нам із ними не по дорозі.
Отак осуджували справу случани й кріпко держалися своєї любої княгині Настусі.
Думали случани, що тепер уже зазнають спокою, та не так судилося. Ще й не встигли добре понаправляти укріплень, понищених у часі облоги князя Глинського, як під укріпленнями Слуцька появилися перекопські татари.
— Використали хвилю,— говорив старий Курдієвич,— знають, що із-за московської війни всі війська будуть зайняті боротьбою на півночі, та й безпечно вдерлися в наші землі.
Тривога запанувала в місті. Війська мало, стріливо вийшло в часі оборони Слуцька перед облогою князем Глинським. Що буде, як не наспіє поміч, як обороняться перед хмарами татарви?
Як та сарана покрили татари передмістя Слуцька й сусідні селища. Горіли обійстя селянські.
Проти свого звичаю татари вперто стали облягати Слуцьк, завзялися здобути його.
Між случанами пішли слухи, що це татарський хан провідав про красу княгині Настусі та її дванадцятилітньої донечки Лесі й завзявся дістати їх, щоб послати в дар до султанського гарему.
Такі поголоски додавали, правда, случанам завзяття й витривалості. Та й завзяття/й витривалість вичерпуються, коли сил не стає, голод докучає.
— Ну, дали ми собі раду з князем Глинським, та з татарвою лед-ви чи дамо, коли поміч не прийде,— говорив старий Курдієвич тривожним голосом.
— Мусимо в який-небудь спосіб дати знати нашим боярам, щоб приспіли з відсіччю,— казала княгиня Настуся.
— Певно, це одинокий рятунок, та хто. зважиться? Довкола татари. Та я скажу оповістити, чи не зголоситься якийсь доброволець.
І оповістили:
— Хто з юнаків зважиться перекрастися крізь татарський табір і подати вістку княжим боярам, щоб спішили на поміч Слуцькові,— княгиня Настуся закликає їх.
Зголосилася десятка юнаків. Кожен перся, що хоче йти.
— Нам десять не треба, тільки одного,— каже Курдієвич. Однак юнаки напиралися, кожен чванився, що віц поладнає все
найкраще.
Тоді княгиня Настуся:
— Коли так, то хай ідуть усі, дадуть знати рівночасно в різних місцях, то й скоріше прибуде підмога.
Юнаки раді та веселі, поклонилися княгині, а один таки не видержав і закликав:
— О, ясна княгине, який я щасливий, що можу послужити тобі! Я радо вмру за тебе.
Княгиня замішалася трохи, коли глянула в його чорні великі очі, й усміхнулася злегка та сказала:
— Не тільки для мене послужиш, але й для всього города.
— Що мені город, я хочу послужити тільки тобі, княгине! — закликав юнак іще палкіше.
Княгиня знов глянула на юнака й спитала:
— Ти не тутешній, юначе?
— Ні, я з Черкас.
— З Черкас, із родинного міста моєї ненечки,— закликала княгиня,— як тебе звуть, юначе?
— Лука Павленко, ясна княгине. Мій покійний батько переселився тут із Черкас тому десять літ. Тепер яґ живу з матір'ю в городі, працюю в колодія.