І в цій хвилині простягнулися старечі руки до мертвого тіла: князя Семена.
Біля жінки припала й нещасна мати, княгиня Ганна Слуцька, та враз, як той колос підкошений, повалилася додолу.
Княгиня Настуся зірвалася й кинулася до свекрухи.
Вона жила, та лице в неї було так страшно скривлене.
Княгиня закликала службу й при їх помочі занесла княгиню Ганну в її спальню.
Покликали лікаря.
— У княгині паралізувало правий бік,— сказав лікар,— смерть сина подіяла так на неї.
І княгиня Настуся не мала навіть можливості виплакатися біля тіла найдорожчого дружини. Треба було заходитися біля нещасної його матері, що рушитися не могла в постелі й слова не могла промовити, бо й мову відняло нещасній. Треба було її бажання вгадувати.
А тут і до похорону треба все приготувати, посланців розіслати до родини й знайомих. А без неї хто ж це все зробить? Всі наче голови потратили.
І мусіла княгиня Настуся взяти все в свої руки...
І дивом дивувалися всі, хто ближче не знав княгині Настусі.
— Якась залізна в неї воля,— казали.
ЇХ. МАТИ-ВДОВИЦЯ
Сумно грали дзвони в слуцькому соборі. Невеселу вість розносили по Слуцьку й по селах довколишніх:
— Князя Семена Слуцького, господаря просторих земель, в живих не стало. Переставився до предків своїх славних.
І приставали люди, клали святий хрест на собі та говорили:
— Хай із Богом спочиває, добрий був князь!
А інші додавали:
— Шкода його, добрий був князь! Так молодо зійшов із цього світа!
А жінки жалкували княгиню Настусю:
— Бідна, бідна княгиня, така гарна, така молода та уже вдовиця.
— Ой, справді, що бідна,— доповідали ті, що жили під самим замком,— бо не тільки, що чоловіка втратила, а ще й свекруху мусить бідна доглядати каліку.
Гей, народу, народу було на похоронах! Не те що церква, а й увесь майдан перед церквою був повнісінький людей.
Похоронний похід вело тридцять священиків із слуцьким єпископом на чолі. Співав хор соборної церкви.
Змучена, знесилена йшла княгиня за труною в смутковому платті. Провадив її попід руку князь Василь Пинський, опікун сиріток Юр-чика та Лесі, княжат Слуцьких. Юрчик, гарний уже хлопець, ішов теж сумний. Маленьку Лесю несла нянька на руках. Дівчатко не розуміло ще, що це навколо неї діється, якої втрати зазнало й цікаво та весело розглядалося навкруги.
— Немає, як дитячий вік, не знає, що то горе, що терпіння, не розуміє цього,— говорили люди, на Лесю глядячи,— навіть і не знає про це, що вона вже сирітка.
— Що їй шкодить, що вона сирітка. Князівна ж вона та багата, не змарнується, як не одне сиротятко з проміж наших,— говорив селянин із під Слуцька.
— Має неньку, що не дасть скривдити донечки своєї,— говорив старий поважний міщанин.
— О, це правда! Княгиня Настуся добра мати й господиня добра,— говорив інший. ,
— Ой, люди, не знаєте ви жіночої душі. Тут перед людьми побивається за помершим чоловіком, плачі виводить, а в душі вже перебирає всіх, що могли б її сватати й кого їй вибрати. Молода ж іще княгиня, гарна та й багата,— замітив другий міщанин, по виду пізнати, що з шевського цеху.
— От, не говорили б ви, Кириле, такої нісенітниці,— перебила йому стара міщанка,— не з тих наша княгиня, щоб зараз із похорону та на шию комусь вішатися.
— Я й не кажу, що зараз,— боронився майстер Кирило,— все ж таки прийде час, що забуде першого чоловіка. Хай за рік, за два, а прийде цей час: забуде й другого забажає.
— Ні, наша княгиня не з таких,— стояла міщанка при своєму. Проповідь мав сам владика. Гарно говорив владика. Згадав старий
рід князя Семена, згадав гарні прикмети князя, добрі діла його й щедрість. А потім звернувся до княгині вдовиці й до діток князя:
— Моя кохана подруго, не тужи, не побивайся за мною,— говорив покійний князь Семен устами проповідника,— бо хоч я й молодо відходжу з цього світу на той світ, та не відходжу з кращого до гіршого, зі світу, де все проминаюче, у світ правди, у світ світла й хвали Господньої. Та й не лишаю тебе самітною — лишаю тобі дві перлини: сина й дочку. Правда, з ними й нелегкий обов'язок, щоб ти, княгине моя, ввела їх у життя чистими й здібними опертися всім спокусам, щоб вірні зостали церкві святій християнській і народові свому. Ви, любі діточки мої, сину Юрію й дочко Олександро, також не тужіть, не побивайтеся за мною, тільки заховайте мене в пам'яті вашій і йдіть моїми слідами, робіть усе й усюди добро, а кривди не робіть нікому, слухняні будьте матері вашій, вона в мому й свому імені виведе вас на правий шлях. Прощавайте, любі мої, не навіки — побачимося всі в кращому світі, перед престолом Всевишнього.
Потім прощався князь устами проповідника з усіма, просив прощення, коли когось нехотячи покривдив, або що-небудь прикрого зробив чи сказав, і молитви просив за спасіння його душі.
Слова проповідника цілющою водицею спадали на зболілу душу княгині. Вона "гляділа на своїх сиріток і говорила собі в душі: "Діти мої, ніколи не опущу вас, поки не виведу у люди! Усе моє життя, увесь мій труд і старання буде тільки для вас, для вашого добра."
А вони, діти її, стояли біля неї й на неї гляділи. Навіть мала Леся~ пригорнулася до ненечки й гляділа поважно, наче зрозуміла, що ненечка тліер її одинокий захист.
Юрчик стоїть сумний, зір його шлеться на катафалк, де в труні лежав спокійно, непорушно його любий батечко. Сльози тиснуться йому до очей, та він старається здержати їх. Нехай ніхто не бачить, що й він плаче,— він уже не дитина, йому вже тринадцятий рік.
Останнє цілування. Уся родина підійшла до труни.
Сизою голубкою припала княгиня Настуся до труни дружини свого.
— Прощай мій милий, прощай Семеночку, до побачення на тому світі, як і мене Господь покличе до своєї хвали,— шепотіла вона,— прощай, я виповню все, що прирекла тобі!
А потім сама підняла Лесю вгору:
— Поцілуй батечка, Лесю!
х Дівчатко поцілувало й спитало в ненечки:
— Батечко спить?
— Спить, доню, спить, заснув навіки,— відповіла ненька. Юрчик не видержав, мусів утирати сльози з очей. Використав хвилину, коли похилився над батьком, щоб поцілуваіти його востаннє.
Винесли труну зі собору, та й повезли в замкову каплицю до родинного гробу.
Як заспівали "Вічную пам'ять" і запечатали гробницю, княгиня Настуся почулася така самітня, така опущена, як ніколи досі.