Рушили. Попереду князь із донечкою, а за ними дружина. Заіржали борзі, баскі коні, затупотіли копитами, загавкали собаки на прив'язі, заторохкотів віз із> ловецькими та кухарськими причандалами й відділ зник за ворітьми замку. Ловецьке оружжя було всіляке. Були вже й рушниці, тоді ще рідкість, новина, та було ще доволі луків та рогатин. Князь Іван любив уже полювати рушницею, там між дружинниками були ще й такі, що воліли старе оружжя.
Княгиня зі старшою князівною постояли ще хвилинку на рундуці, а потім подалися в світлиці.
І на замковому подвір'ї стало йусто й тихо.
II. ПЕРІШ ЛОВИ
ї привітав їх ліс могутній! Пошумом сильним і зеленню веселою. І стукіт жовни нісся між деревами і щебет різноманітний птиць усяких...
В'їхали в ліс. •
— Тату, таточку, як тут гарно, як велично! — раділа Настуся.— То не сад наш!..
Батько розсміявся:
— Ну, певно, що ні! Та не знаю, чи зважилася б ти бігати туди так безпечно, як по саду?
— Сама ні, але в товаристві та ще й із оружжям зовсім не лячно,— відповіла Настуся.
— Станемо засідкою на великій поляні,— сказав князь до дружинників.
їхали дорогою, прорубаною між конаристими дубами й бучиною. Крізь густолисте верховіття продиралося то тут, то там синяве небо. Конаристі дуби і граби творили над дорогою темно-зелене склепіння. Тупіт кінських копит нісся луною по лісі. Люди зачіпали віття дерев та стрясали з ранішнього листя росу. Тут і там тріщав під кінськими копитами хмиз.
Аж станули на невеликій поляні.
— Тут ізсядемо з коней! — дав наказ князь.— І ти, Настусю, зо-станеш тут на возі, а ми підемо на велику поляну на засідку.
— Тату, таточку, візьміть мене з собою! — прохала Настуся.
— Добре! — сказав князь.— Бачу вже, що я ніколи не зможу тобі опертися.
— Які ви добрі, таточку! — сказала донечка й зіскочила з коня. Пішли пішки в рідкий березник, що ріс на доволі сухому пагорбі.
Сонце спливало ясним промінням на жовті мохи та на дрібну, недужу соснину, що росла кущами, на низькі, безсилі берези, що ледве животіли на болотах. Верх пагорба росли вищі берези та вільшина.
— Тут станемо,— сказав князь,— бо далі небезпечно запускатися, там можна в болотах утопитися. Спустіть собак! — сказав до слуг.
Усі розставилися поза деревами з наготовленими рушницями й ждали. Настуся стояла біля батька.
— Що ж ти, Настусю, вполюєш своїм луком? — сміявся батько. А вона спокійно та самовпевнено відповіла: л
— Побачите, таточку, що я добре ціляю. Нараз роздався гавкіт собак.
Усі втихли.
— Щось є,— шепнув князь,— позір давай! Усі заперли в собі віддих. Вп'ялили зір туди, відкіля доходив гавкіт
собак.
А в гущавині враз із гавкотом собак чути було тупіт і ломіт гілля. Тривало це довший час. Аж вкінці показався з гущавини лось-рогач. На голові в нього яснів чималий вінець лопатово-пальчастих рогів. Роги були закосичені зеленим гіллям, що начіплялося до них у бігу гущавиною.
Князь націлився на лося й вистрілив. Куля пролетіла попри самого лося. Аж тут засвистіла стріла. Це Настуся вистрілила з лука. Лось завертівсь на місці. Князь ухопив другу рушницю, що її подав дружинник. Стріл був щасливий. Куля поцілила звіра і він упав на передні ноги. Із гавкотом пригнали до нього собаки. Лось пробував зірватися, та вже несила була. Ловці поспішили до нього й відігнали собак.
— Стріла князівни поцілила в саме, око,— сказав один із Ловців і підняв угору стрілу, що її щойно витягнув лосеві з ока.
— І як це ти так поцілила в саме око? — чудувався батько.
— Бо я хотіла поцілити в око! — відповіла князівна твердо.
— Якби не це, був би, може, нам лось утік,— говорили ловці. А князь підняв донечку вгору й поцілував її.
— Славно, славно, моя ясочко! Лицар буде з тебе. Тепер такі часи, що й від жінок вимагають лицарського духу та завзяття,— сказав.
Настуся була на сьомому небі. Був це найкращий день у дотеперішньому її житті.
Тим часом ловці впоралися з лосем і витягнули його на віз. Собаки знову погнали в ліс. А ловці розмістилися на своїх позиціях.
Недовго чекали й знову залунав гавкіт собак. Тепер нагнали вони двох сернюків.
Обох вполювали.
— Гарний день маємо сьогодні,— сказав князь,— лови дописують нам.
— Це князівна така щаслива на руку,— говорили ловці півжартом, півповажно. ,
А собаки знову виполошили звірину. Так кількома наворотами. І за кожен раз щастило.
Потім кухарі варили обід із дрібної дичини^ що її теж чимало вполювали.
Гей, та смакував вже всім цей обід, смакував! Навіть Настусі. Ніколи найкращі ласощі не смакували їй так, як цей обід.
По обіді знову були лови. Теж удатні. Як сонце готувалося вже до заходу, був повний віз усякої дичини.
Весело вертали всі, задоволені. Гуторили. Щаслива була Настуся. Довкола себе чула вона, як дружинники згадували її ймення, хвалили її бистре око й витривалість. І мило було їй слухати це.
Уже сонце низько над лісами було, як воротар отворив їм замкові ворота.
В'їхали на подвір'я. Тупіт коней і гуркіт воза викликав із замкових світлиць усіх домашніх.
Вийшли княгиня й старша князівна.
Настуся зіскочила з коня, віддала поводи одному з джурів і побігла до неньки.
— Ну, як там, моя ловкине, багато вполювала ти своїм луком? — спитала княгиня з усмішкою щастя.
— О, ненечко, так гарно було! — відповіла на це Настуся з захватом і кинулася в неньчині обійми.
При вечері князь оповідав княгині про Настусин подвиг. А на княгиненому лиці малювалася радість і гордість. Настуся була така щаслива.
III. ЩО СКЛАЛОСЯ НА ВЕСІЛЛІ КНЯЗІВНИ УЛЯНИ?
Минуло два роки. Засватався до князівни Уляни лицар-красень, князь Михайло Жсславський. Скоро й справили весілля.
Гей, що то за весілля було! Тучне, гучне! Музики з Києва, вина грецькі, мед подільський, а від страв і печив аж столи вгиналися.
А князівна Настуся за першу дружку була. За першого дружбу — князь Семен Слуцький.
Та щось пан дружба дуже за дружкою очима пасе, раз у раз біля неї ввихається, трохи-трохи обов'язків дружби не забуде, а в танцях вже князівни Настусі сливе з рук не випускає, других красунь наче й не бачить.
Та й князівна Настуся карі очі свої наче топить у синяві його очей.
А справді красень був князь Семен. Що, дубчак молодий, рослий та кремезний, а що вітер степовий, буйний та бистрий у танці.