Розлучиш мене від матінонькй!" Старався князь Семен розірвати сплетені пальці Настусині. Не давалася Настуся. Дівчата зазивали її співом: .
"Подай же нам рученьку, Подай же нам і обі, , Візьмемо тебе собі". Аж і вдалося молодому розірвати пальці молодої. Тепер князь Семен поцілував Настусю в уста. Тоді дівчата хвалили то князя, то княгиню. Потім староста князь Василь Пинський краяв коровай і дав насамперед молодятам, а потім дівчатам. А його власна дочка Оля заспівала йому:
"Староста коровай крає, Золотистий ножик має, Що в жменю, то в кишеню, Свашечці на вечерю".
— Видно, що-я добрий батько, свашко, бо для тебе дбаю,— від-парував князь Василь.
А вона йому знову:
"Староста коровай крає, / Семеро дітей має,
Прийшли діти з торбами, Весь коровай забрали".
— Що семеро дітей у мене з тобою разом, це правда,— сміявся князь Василь,— та з торбами не прийшли, бо ось і в тебе її нема. Та й коровай не забрали, бо я всіх гостей обділив. Та хто тебе таких пісень навчив?
— А хто ж?— відповіла Оля.— Олеся Рогатинська. Це ж зона та й батько її все весілля перевернули на свій лад.
— Та я бачу, що нау цьому весіллі не все так відбувається, як у нас водиться,— сказав князь Василь.
А князь Юрій Пронський каже:
— Бував я вже на весіллях і тут на Білорусі, і на Україні, бачу, що в головкому звичаї однакові й тут і там. Тільки на Україні пісень більше співають та кращі вони.
А княгиня Уляна:
— Що правда, то правда, нема кращих пісень і звичаїв, як наші — українські.
— Гарна природа та й пісні гарні! — сказав князь Семен Слуцький. А дівчата вже від стола вставали й прощалися з молодою й наче кликали її зі собою:
"Не сиди, Настусю, з жінками,
Ходи 3; нами паннами,
Дамо тобі віночок з перлами!"
Та тут жінки й собі:
"Не йди, Настусю, з паннами,
Сиди з нами жінками,
Дамо тобі очіпочок з шнурками". Як дівчата вийшли, засіли біля молодої бояри молодого. А ста-ростини взялися співати своїх пісень, одну за одною, аж поки не подали вечері. При вечері наглядав ладу домовий староста молодої князь Юрій Пронський. Між усіма стравами, по звичаю, найважні-шим був печений бажант.
Коли подали його на стіл, князь Василь Пинський підвівся й дав знак, що хоче говорити.
— Панове й панії милостиві, дозвольте мені до вас слово держати! — прохав він.
— Будь ласка, будь ласка, говоріть! — загомоніли кругом. І князь Василь Пинський говорив:
— Панове й панії милостиві! При бажанті бажання слід по звичаю зложити молодятам, отож я хочу сповнити цю повинність. Та попри бажання подам нашим молодятам і ради на життєвий шлях! Ти, пані молода, княгине Анастасіє, й ти, пане молодий, князю Семене,— ви вступили тепер*на новий шлях, у стан святий сімейний. У церкві ви заприсягли собі досмертну вірність, нехай же все життя ваше цю вірність скріплює й прикрашує справжня, щира любов і взаємне вирозу-міння та вподобання. Життя, молодята мої, це найбільший дар Господній! Та тямте, що рожа, квітів цариця, не без колючок — так і життя, воно гарне, але й повнеперепон і небезпек! І одинока мудрість у життю вміти ці перепони й небезпеки перемагати — не оминати, а перемагати! Оминає перепони й небезпеки життя тільки боягуз і легкохліб-нероба! Справжня ж людина розкоші й розради життєвої шукає тільки в труді й у поборюванні перепон.
При цих словах князь Семен глянув теплим поглядом на Настусю, згадав, що вона йому щойно позавчора те саме сказала,— і в цій хвилині повага й прив'язання до любої дружини скріпилися десятикратно.
А князь Василь говорив:
— Тож ти, княгине Анастасіє, й ти, князю Семене,— затямте собі цю мудрість на все життя ваше. У наших часах цих перепон більше, як коли, але й спокус більше, як коли! Уже почався наступ на віру і народність нашу. І багато легкодухів, жадібних почестей і легкого життя, кидає батьківську віру, а з нею й народність, зриває з минувшиною! Як нетля в полум'я, линуть вони в обійми зради, заманені блиском чужої могутності. І тому тепер вдесятеро треба скріпити обережність, щоби не попасти на цей ковзкий шлях. На сторожі перед власною совістю треба поставити пам'ять славних предків ваших домів і славну минувшину народу рідного! Ти, княгине Анастасіє, тям, що в твоїх жилах плине кров предка князів руських Рюрика й засновника могутності литовського народу Гедиміна. Про славу прадіда Оль-герда вже й не говорю, вона ще й досі грімка, та згадаю твого прадіда Лугвена. Він під Любутськом, уславив своє ймення перемогою над рязанським князем Олегом, що напав був на Брянськ. А твій дід, княгине Анастасіє, князь Юрій Лугвенович, стояв усе вірно при великому князеві Свидригайлові, бо цей був завзятим оборонцем самостійності рідної землі. А слава твоїх предків, князю Семене, сягає теж не тільки київського князя Володимира Ольгердовича, але й могутнього великого князя Володимира Святого, що сам прийняв святе хрещення й поширив його по всій просторій державі своїй. Стояв кріпко за рідну землю й твій дід Олелько. А ясним прикладом у твоєму житті повинен світити тобі завше твій батько, що життям переплатив бажання волі рідної землі й своєї вотчини. Так маєте обоє в важких хвилинах де зачерпнути сили до витривалості, маєте певний дороговказ, як і для чого вам жити. Добро рідної землі майте передовсім на увазі. А тепер зложу вам бажання: жийте щасливо й згідно на радість і пожиток рідній землі, нехай згода, труд і правда свята будуть вашими провідними зірками все ваше життя. Кінчу мої бажання грімким "Многая літа" молодій парі: княгині Анастасії зі Мстиславських Слуцькій і князеві
Семенові Михайловичеві Слуцькому. П'ю на їх здоров'я оту чару меду.
Усі повставали з місць, підняли чари з медом.
І залунало: "Многая літа!" Грімке, грімке. Раз, вдруге, втретє!
А на подвір'ї гриміли "яссу" з самопалів.
По князю Василеві говорив митрополит. Закликав молодят, щоби витривали при вірі батьків і дітей своїх, щоб укріплялися в вірі, бо коли відступляють від віри, то пропадуть для народу. На це маємо*— казав —митрополит,— вже тепер багато сумних прикладів.
Митрополит теж закінчив миоголітствієм молодій парі. Гості знов відспівували тричі "Многая літа", а на подвір'ї знову ж залунала "яс-са" самопалів.