— Так ось: нуль на три — нуль; п'ять на три — п'ятнадцять, пишу п'ять, один в голові, один на три — три, плюс один — чотири; отож маємо чотириста п'ятдесят; плюс сто франків за сучечку, усього — п'ятсот п'ятдесят! Отримаємо за них п'ятсот п'ятдесят, як мінімум! І додав:
— А цей надто бридкий, його ніхто не візьме. Краще одразу втопити.
Песик відчув, як його ухопила дужа рука, підняла високо-високо, аж в голові запаморочилося, і занурила у відро з крижаною водою. Він почав крутитися, стогнати й скиглити, точнісінько так, як оце зараз крутиться, стогне, плаче і задихається уві сні.
IV
ЧОРНУХА
А що було далі? Він знепритомнів? Хто зна. Пригадує тільки: гріє вранішнє сонечко, силу-силенну запахів, чайок, що кружляють у небі і чорний писок, який сердито щось шукає серед консервних банок, старих шин, випотрошених матраців, драних черевиків, одне слово — сміття.
— Ага! Нарешті ти розплющив очі, — зауважила Чорну-ха, схиляючись до нього. — Чудово! Довго ж ти очунював! Ти не красень, але міцненький! Знаєш, мало кому вдається очухатися, наковтавшись води...
Вона ніжно його лизнула і говорила далі:
— Ну що ж, раз уже розплющив очі — дивися, вчися життя! Вічно годувати я тебе не буду, я стара, хвора, таких, як ти, вигодувала десятки, хто я вам така? Я що, найнялася? Ні, тільки подивіться!
Втім, після цього вона лизнула його ще раз і дала напитися молока з досить пожмаканої пипки, зате молока густого і життєдайного, з рідним запахом ліщини, який він ніколи не забуде. Ніколи.
Чи швидко він вчився? Атож! Міське звалище у Вільнев, поблизу Ніцци — хороша школа. Хтось зібрав туди усі спокуси, втіхи і небезпеки собачого життя.
Передусім запахи. Неймовірно, скільки тих запахів! Вони стелилися навколо Песика по землі, ширяли в повітрі, зміїлися, спліталися... Збожеволіти можна! Він вистежував якийсь (наприклад, запах шкірки з окосту) спочатку ретельно ("Думай, — бурчала Чорнуха, — зосередься"), водячи носом по землі, а потім, не розуміючи, як і чого, виходив на інший (шалений запах морського йоржа, який попрощався з життям у юшці з часником і прянощами). Збитий з пантелику, він сідав, як уся собача малеча, важко гепаючи на зад.
— Ти що, заснув?
І він знову кидався по сліду, але цього разу все перебивав третій запах. Тут він уже розгублювався остаточно, вертав назад, крутився на одному місці, а то раптом кидався бігти, зненацька зупинявся, знову брав слід, але його заносило, як п'яницю, і, зрештою, засинав, виснажившись. Коли прокидався, Чорнуха ретельно зализувала його рани.
— Дивись, що ти наробив! Подряпав носа об консервну банку і порізався битою пляшкою. Не можеш дивитися, куди йдеш?
Поволі він навчився розбиратися з усією тією плутаниною запахів і навіть став непоганим знавцем їх. Чого ж не сказати одразу? Він став навіть найкращим знавцем серед усіх собак звалища. Навіть найстарші йшли до нього радитись:
— Допоможи, я тут вистежував кістку, знаєш, таку мозкову, яку варять в капусняку, і ось загубив, чи не міг би ти...
— Он там, за тракторною шиною, біля друкарської машинки, — підказував Песик, не дочекавшись кінця прохання.
Але були на звалищі і небезпеки.
Окрім усього, що ріже, коле, пече, окрім більш чи менш отРуйних речей, були пацюки, коти (на щастя, останні найчастіше билися між собою), а також інші собаки.
Зазвичай, запах належав тому, хто на нього натрапив. Помилки бути не могло. Якщо пес ішов по запаху, ну й гаразд, усі знали, що то його запах, бо він відшукав його першим. Треба було шукати інший слід. Так повелося. Але щоб відшукати добрий слід (кістки від баранячого стегенця), треба було вставати дуже рано, чекати, поки приїде сміттєвоз, і негайно братися до роботи. Хоча всюди є ледарі, ті, хто не хоче рано вставати, хто воліє, аби за них попрацювали інші, а в останню мить прибігають настовбурчивши шерсть, вишкіривши ікла, з палаючими очима. Раз чи два намагалися напасти й на нього, та Чорнуха не дала. Чор-нуху всі поважали. Дуже боялися. Варто було бачити, як злодій тікає від неї, опустивши голову і підібгавши хвоста.
— Це вам не жарти!
Утім, не така вже й сильна вона була. Вік давався взнаки. Але вона зажила слави, а це неабищо.
На жаль, були й інші небезпеки. Найнебезпечнішою була мить прибуття самоскидів-сміттєвозів. То була най-солодша і водночас найстрашніша мить. Настільки небезпечна, що більшість собак не наважувалася і близько підходити, коли падала лавина сміття.
— Нічого не поробиш — повчала Чорнуха, — як хочеш зауважити найласіші шматочки, маєш бути при вивантаженні і добре дивитися, що вилітає.
Господи! Скільки там усього вилітало! Скільки летіло згори!
— Як стоятимеш згори, нічого не помітиш, треба дивитися знизу, аби воно встигло розпорошитися. І обережніше з замашними предметами.
— Якими?
— Важкими залізними чи дерев'яними предметами, які можуть тебе розчавити. їх треба уникати, відскакуючи ліворуч і праворуч, але не випускати з очей різницькі відходи в пакетах.
І вона навчила його ухилятися. Вона була ще навдивовижу спритна.
— Сила у житті нічого не важить. Важлива кмітливість!
— Це що?
— Уміння уникнути сильного удару! Обережно, матрац! Матрац гепнувся позад них, і пружини заскавчали. Боже
правий, іноді здавалося, що вам на голову валиться все місто!
Ніби ті самоскиди-сміттєвози були будинками, і будинки ті викидали все, що в них є! Ліжка, шафи, фотелі, телевізори, які вибухали, гепнувшись на землю, як цілі вулкани!
Та хоч як дбай, а від випадку ніхто не застрахований. Можна бути щасливим, та ніхто не застрахований від нещастя (і, навпаки, на щастя).
Лихо сталося світлого літнього ранку. Цілу ніч дув містраль. Небо було чисте, як добре вилизана таця з не-ржавійки. Песик і Чорнуха попрокидалися удосвіта і в доброму гуморі. їм подобалося літо. По-перше, вони любили, коли тепло. По-друге, влітку на Лазуровий берег валом валили туристи, і мешканці звалища наїдалися досхочу. Завдяки ресторанам.
Отож вони сиділи біля підніжжя купи сміття і чекали. Ось здалеку долинув гул моторів. Потім за платанами, якими обсаджено шлях, здійнялася хмара куряви. А ось і самі самоскиди-сміттєвози. Потім вибухнув вулкан. І посипалося сміття.