Він уже збирався кинутися їй в обійми, коли над ними пролунав голос:
— Ну що, дівчинко, щось негаразд? Чого ти так побиваєшся? Ти заблукала? Хочеш, я відведу тебе додому?
Говорив поважний добродій в лискучих черевиках зі шкіряним портфелем в руці.
— З дівчатком нічого не сталося! Усе чудово! Йдіть своєю дорогою! Хіба не бачите, що я зайнята? Відчепіться, бо покличу поліцая!
— Та я... я... — промимрив люб'язний перехожий і ушився попід стінами.
Вишенька лишилася стояти посеред тротуару, аж тремтячи з люті і злостивлячись сама на себе. Песик зрозумів. Усе спочатку. І почалося все спочатку.
Вони знову йшли безконечними проспектами, переходили через велетенські майдани, плуталися в лабіринтах вуличок, пірнали в підземні переходи, дерлися стрімкими сходами. До самісінької ночі. Вишенька й гадки не мала, де вони. Ноги у неї страшенно боліли. Але вона була байдужою до всього. Бачила тільки Песика. Песик тримався за кілька кроків од неї, зовсім бадьорий і недосяжний.
Вона спробувала останній прийом.
— Гаразд, Песику, ти виграв. Як не хочеш іти зі мною, йди, куди хочеш, бувай!
Тут вона розвернулася і рішуче пішла геть.
Песик дивився, як вона зникає за поворотом. Він лишився сидіти. Минуло три секунди, десять, п'ятнадцять, — він не зводив очей з рогу будинку. Через хвилину з-за нього вигулькнула руда голівка. Але то було не те сонечко, що за хвилину до цього. Або ж зовсім згасле сонечко. Стривожене личко, яке боялося, що Песик уже пішов. А він сидів серед тротуару і чекав. А чого ж він чекав? Чого ж він чекав? "Чого він чекає?" — Вишенька у відчаї не могла збагнути. А він чекав, щоб вона його знайшла. Вони дуже довго отак дивилися одне на одного. А потім, коли обоє вже почали втрачати надію, Вишенька пішла до нього. І він не відступив. А, підійшовши до нього, вона не стала його хапати. І він не став тікати. Вона сіла на край тротуару.
Він нагнув голову і подивився знизу. Вона заговорила. Вона сказала:
— Правда, Песику, ти маєш рацію, я була злючка, егоїстка, дурепа, я погано з тобою повелася, я тебе кинула, це правда. Що я можу сказати? Я хочу, щоб ти вернувся, мені без тебе погано, я довго плакала, ну ось... Пробач... Звичайно, я не можу тебе примусити повернутися, і ти не повіриш, як я скажу, що більше не буду... ну, я так думаю... ні, певна, я більше так не буду! Я надто тебе люблю і надто за тобою сумувала, я ніколи так більше не буду, повір!
І все те вона казала тихо, майже пошепки, добираючи слів, а тим часом знімаючи туфлі, а потім шкарпетки. На що були схожі її ноги!
Вони вирішили повертатися на метро. Сіли на станції Маркс — Дормуа, пересіли на Маркаде — Пуасон'є, потім на Барбес — Рошешуар і на Сталінградській, а потім вагон колисав їх аж до Італійських воріт. Вишенька тримала туфлі в руках, а він згорнувся калачиком у неї на колінах. Вона знову була спокійною і лагідною, як за кращих часів, а він нарешті зміг привітати себе з перемогою.
XXIX ВІН І ВИШЕНЬКА
Ну ось. Ми повернулися в сьогодення. Вже два місяці, як Песик відшукав Вишеньку. Два місяці, як він відшукав Мускусного Здорованя і Перчичку. Що не так приємно. Коли Вишенька повернулася серед ночі зі стертими до крові ногами і Песиком на руках, Здоровань і Перчичка обдзвонили всі лікарні, поліцію і рятувальників: "Наша донечка зникла! Наша донечка зникла!.." — вони не знали, що робити. Перчичка вирішила, що її викрали, і не відходила від телефону, чекаючи дзвоника з вимогою про викуп. Сусіди намагалися її заспокоїти:
— Та ні, її, мабуть, просто збив автобус!
— А може, вона поїхала до Катманду?
— Чи впала в Сену...
Одне слово, робили, що могли.
Здоровань ходив колами, як грізлі, у якого відібрали мед. І весь час повторював:
— Ми й пальцем її ніколи не зачепили...
І так дивився на сусідів, що вони відводили очі. А потім падав, ридаючи:
— Моя царівна! Поверніть мені мою царівну!
Аж ось після опівночі дзвоник — дзень! Кинулися до дверей. Одчиняють. Вишенька! Боса, з Песиком на руках.
— Що це таке? Де ти була? Ти коли прийшла? Де ти тинялася? Тобі не соромно? Ти розумієш? Розумієш? Ми подзвонили в поліцію, рятувальникам, в лікарні! Знаєш, скільки довелося заплатити? А сусіди? Що скажуть сусіди? Дивися, вони вже починають глузувати! Це через собаку! Певний, що через цього клятого пса!
Відтоді вони стали дивитися на Песика косо. Ще косіше, ніж спершу. І з часом воно не минулося. Останнім часом усе навіть погіршилося. Але Песику байдуже. Вишенька його любить, і йому цього досить. За два місяці він повністю видресирував дівчинку. Господиня стала його другом. Він почав навчати її того, що він важливіший за ранець, ляльок, диски та капризи. Потім він відмовився "служити" і подавати лапку на людях. Він навчив її поводитися з ним не як з цирковою лялькою, а як зі справжнім псом. Він згодний давати лапку їй, згодний "служити" для неї, навіть нехай перевдягає його в рок-співака. Але тільки в її кімнаті! Але тільки між ними! Він навчив її розпізнавати, чи хворий пес, чи здоровий. Мокрий холодний ніс — собака здоровий. Сухий і гарячий — хворий. Зовсім інакше, ніж у людей. Він завзято тер носа ганчіркою для підлоги, поки той не починав горіти і був шорстким як наждак. Потім набирав найжалюгіднішого вигляду, шкандибаючи так, ніби вже вся кров повитікала з жил, і дівчинка починала бідкатися: "Песику! Господи, Песику, ти захворів! Йди, я тебе полікую!" І давай його напувати чаєм з молоком, додаючи туди яєчні жовтки і товчену шкаралупу яєць. "Це для зубів — кальцій!" Коротше кажучи, він крутиться. А коли час від часу на неї "находить" (таке ще трапляється), він просто повертається до неї хвостом і не хоче навіть дивитися на неї день, два, три, поки вона не вибачиться. І вона вибачається. Зате він завжди її жаліє. Не їсть, коли вона перестає їсти, вилизує сльози, коли вона плаче, а коли батьки її сварять, дивиться на них так (собаки це вміють), що вони печуть раків. Щоранку він проводжає її до школи і йде її звідти забирати. Це розумний пес, який вміє відрізнити бажання від забаганки. Це також відданий, але незалежний пес. Він вже багато разів ходив на гостини до Гієнця. (Друзів не кидають. Ніколи. Ні під яким приводом!) Гієнець завжди радий його бачити.