Він міг би ще довго говорити з отими внутрішніми голосами, якби інший, цілком реальний голос не долинув до нього з двору. Там стояла Перчичка, уперши руки в боки, і питала: "А це що ти робиш на вікні? Та ще й на моїх квітах! Ось я зараз піднімуся!"
Він не став чекати. Поки Перчичка поспішала сходами, він зіскочив на дах двірницької, а потім на дах смітника і опинився на волі.
На волі. В Парижі. Сам-самісінький. Спершу, звісно, він біг, як усі собаки, які тікають. Він біг і біг, твердо вирішивши більше не повертатися. Він навіть намагався затримувати подих, щоб потім не мати змоги відшукати власний слід. Важко бігти, не дихаючи! Знеможений, він зрештою впав біля кіоска з різнокольоровими газетами. І, відсапуючись, намагався думати. Що робити? Шукати нову господиню? Красненько дякую! Одна його вже мордувала! Так що? Пригадав різника з Ніцци. Якусь мить навіть був спробував винюшити його лавандовий запах, але збагнув, що це дурість. І найкращий нюх не допоможе за тисячу кілометрів... До того ж, яке, Господи, велетенське це місто! Від запаху сусідньої заправки до пахощів далеких заводів — здавалося, кіиця-краю йому нема... Може, це й не місто? Може, то ціла земля отак взяла і вкрилася будинками? Від цієї думки Песик по-справжньому запанікував. "Мені треба вибратися з Парижа, — вирішив він одразу, — байдуже, як, треба знайти інше звалище і жити по-старому, знайти інших собак, таке місце, де мені буде не так самотньо і не так тоскно".
Поки ті думки роїлися у нього в голові, запала ніч. І почалися дива. Газетний кіоск, біля якого приліг Песик, заховався в дерев'яні ставні. За цим сигналом засвітилися ліхтарі, вікна погасали, і з будинків повиходили усі мешканці. Виходили вони тисячами. Звідусіль. Магазини зачинялися на залізні завіси, двері установ замикалися, клацали замки, з маленьких сусідніх вуличок виїздили автомобілі і намагалися втовпитися у велетенський проспект, по якому повільно, мов льодостав, рухався потік машин.
Тротуарами поспішали пішоходи. Йшли вони поодинці і мовчки, або невеличкими зграйками, стиха перемовляючись. Потім одинаки і зграйки змішувались, утворюючи натовп, і той натовп повільно зникав під землею у великій чорній печері, посеред освітленої вулиці. Те неймовірне видовище підбадьорило Песика. Він вирішив, що ті люди, як і він, прагнули втекти з міста. Він уявив, що вони прорили підземні ходи (як це робили пацюки на звалищі), щоб можна було втекти, і вирішив йти за ними.
Отож, він затесався до юрби. З нею спустився під землю. Пішов довгими, викладеними лискучими плитами коридорами, в яких гулко відлунювали кроки втікачів, і опинився на платформі. Щось на зразок вокзального пе-рона, бо, жахливо гуркочучи до неї під'їхав ніби поїзд. "Те, що треба", — вирішив Песик, бо бачив, як поїзди мчали над звалищем у Вільнев. Із завмиранням серця він заскочив до вагона, двері якого щойно розчинилися. Інстинктивно ліг під сидіння, щоб думали, ніби він комусь належить. (Він був єдиним собакою у тому людському морі, тож краще бути обережним). Продзеленчав дзвоник, двері з гуркотом зачинилися, і поїзд рушив.
Той поїзд часто зупинявся. На деяких станціях з нього виходили майже всі пасажири. Тоді Песик йшов туди, куди йшла більшість. Песик сподівався, що вийде з ними десь за містом. Аж ні, натовп ніколи не піднімався на поверхню. Люди звертали в інші коридори, облицьовані кахлями, товпилися на інших перонах, сідали в інші поїзди, знову виходили з них, аби ще і ще пробігти кілометри підземних коридорів. А Песик поспішав за ними, перебираючи своїми маленькими лапками серед незчисленних пар черевиків, які все прискорювали ходу і відлунювали все гучніше. І новий поїзд, і знову зачиняються двері-
Певно, він вже далеченько від міста*. Пасажирів ставало менше й менше. Вони здавалися дедалі втомленішими від довгих переїздів. І дедалі швидше бігли пересідати на новий поїзд. Це тривало доти, доки Песик не опинився у вагоні сам на сам з одним-однісіньким чоловіком, та таким втомленим, що він не звертав жодної уваги на Песика. Коли цей останній пасажир вийшов, Песик подався за ним, сподіваючись, що бодай цей вийде на поверхню. Л той таки вийшов. Він важко ступав сходами, всіяними синіми квиточками й недопалками. Нарешті у них над головами з'явилося оксамитне нічне небо. Нетямлячись з радощів, Песик переможно вискнув і одним стрибком опинився надворі.
Те, що він відчув, описати неможливо. Від подиву він вкляк на місці і так просидів цілу вічність. Навколо нього дрімали велетенські будинки. І не просто будинки. А ті самі, що й тоді, коли він вирішив спуститися за натовпом у велетенську підземну діру! Він одразу впізнав газетний кіоск з зачиненими дерев'яними стулками, магазини з опущеними залізними завісами, порожні контори з темними вікнами. Він повернувся на те саме місце! Сусідні вулиці і центральний проспект були так само залиті світлом. Але зовсім порожні. Сидячи, мов кам'яна скульптура, песик вив, вив, не перестаючи, заплющивши очі, витягнувши шию, округливши рота...
Можливо, він завивав би ще й тепер, якби раптом хтось не прошепотів йому на вухо:
— Ти, що вирішив перебудити увесь квартал?
XXI ГІЄНЕЦЬ
Песик підскочив, упав на всі чотири, ошкірився і настовбурчив шерсть. Перед ним стояла найжахливіша з будь-коли бачених ним прояв! По-перше, пара жовтих очиць.
Жовті, непорушні й палаючі. Міцні щелепи, темний писок, зловісний вишкір міцних і гострих ікол, ніби гачки у різника. Шерсть настовбурчена чубчиком на голові. Бруднувате, вперемішку з чорним, кудлате хутро. Але найдужче вражали передні лапи, набагато довші й м'язистіші, ніж задні, і між ними — могутні груди. Оте страховисько було в три або чотири рази більше за нашого Песика і не рухалося. Песик теж не рухався, він наїжачився, гарчав і готовий був дорого продати своє життя. Тепер він пригадував, що вже десь бачив подібну потвору. Якось Вишенька показала йому картинку в книжці, яку читала:
— Дивись, це гієна. Правда, страшна? — із захватом запитала вона.
Страшна то страшна, але на картинці менша, аніж тепер, коли вона вигулькнула так зненацька перед тобою серед ночі, в центрі Парижа.