— ДУРНИЦІ> ~" осміхалася Чорнуха, навіть не дивлячись на них, — вони один одного не зачеплять. Усе це показне.
І справді, покружлявши один довкола іншого, пси розходилися хто куди, гордо задираючи лапу біля першої-ліпшої шини, ніби здобули небачену перемогу.
І в людей було так само. Постискавши кулаки, вони гарикали, оглядаючи один одного з ніг до голови. Гигочучи, вони вишкірювали золоті ікла. Час від часу поглядали на своїх шанувальників (Вишеньку і Перчичку, які сиділи на капоті автомобіля, як на Здорованя; на іншу Вишеньку і на іншу Перчичку, як на автомобіліста). Але зрештою вони розходилися, не заподіявши один одному шкоди. По тому кожний з двох замикався в спеціальному будиночку, де, як вважав Песик, вони гордо піднімали лапу. Глядачам спектакль явно подобався.
Потім виїхали на автостраду. Яка вона велетенська! Автомобіль їхав, їхав... Песик ніколи не уявляв, що треба стільки проїхати, аби потрапити з одного міста в друге.
Автострада оминала місто, але вони проїздили запахи тих міст. А далі з'являлися все нові міста. Вишенька і Перчичка спали. Здоровань мовчав.
Песик розумів, що його завозять далі й далі. А що досі він жив на одному місці, то почав відчувати ностальгію. Його забирали з дитинства. На поверхні того суму зринали інші сумні спогади: Чорнуха біля дверцят холодильника, Копиця, який каже, що наостанок треба триматися мужньо.
Сонце сідало. Раптом на узбіччі він помітив тіло розчавленого собаки. "Уміти вчасно відскочити, — згадав Песик, — вчасно відскочити..." І сльози стисли горло. Вони лускали, як кульки печалі в автомобілі, де зараз усі поснули.
XVIII
МІЙ ПЕСИК? ЯКИЙ ПЕСИК?
Між Песиком і Вишенькою стосунки зіпсувалися в Парижі. До цього Вишенька була бездоганною. Вона була такою лагідною до нього, що Песик повірив, ніби приручив її. "Певно, у неї вже колись був собака, і той собака добре її видресирував!"
Ні, у Вишеньки до нього не було жодної тваринки. Він це одразу зрозумів, потрапивши до їхнього паризького помешкання. Ніколи тут не жив жоден собака. Втім, і жоден кіт, і жоден птах. Вони б лишили свій запах. А в помешканні пахло лише людьми і нічим іншим. Ні, Песик дуже швидко це зрозумів: то була просто примха Вишеньки, коли вона приїхала по нього до собачого притулку. А тепер, коли вона повернулася додому, до своєї кімнати, до своїх іграшок, до друзів, до звичного життя, він зовсім перестав її цікавити.
Якби те помешкання було справжнім будинком із садом, це було б не так вже й страшно. Песик весь час був би надворі. Для розваг йому треба було не так вже й багато: якусь пташечку, вітер, який грається листям, два-три підозрілі звуки, щоб погавкати, якийсь слід, щоб винюши-ти, і час минав би непомітно. Та ось біда: у французьких квартирах немає саду. Треба жити лише всередині. А всередині немає нічого втішного. По-перше, помешкання маленьке. Для собаки воно ще менше, ніж для людини. Через заборонені місця. Не можна залазити на канапу чи на крісла, не можна лежати на килимі у вітальні (а килим у вітальні — це вся вітальня!), не можна заходити до кімнати Здорованя і Перчички... Лишається передпокій, два квадратні метри, крихітна кухня (якщо Перчичка не готує там їсти), коридор (в якому на тебе всі наступають) і кімнатка Вишеньки (тільки не вночі). А Вишенька якраз і не хотіла пускати Песика до себе в кімнату.
— Облиш, я хочу спокійно погратися, займися своїми справами.
Песик повертався до коридору. Лягав, зітхаючи, перед замкненими дверима Вишеньки.
Але ніби навмисне, саме тоді Перчичка виходила зі своєї кімнати, перечіплялася об нього і починала верещати своїм пронизливим голосом:
— Клятий пес! Увесь час під ногами! Не міг лягти де-інде? Песик, понуривши голову, йшов ховатися під стіл на
кухні. Там він сидів до обіду, коли Перчичка знову його проганяла.
— Ніяких собак у кухні, поки я готую обід, це не гігієнічно! (Перчичка постійно вживала слова "гігієнічно" і "не гігієнічно"; Песик у неї належав до речей "не гігієнічних").
Він уставав: з кухні йшов до передпокою, де, зітхаючи, згортався калачиком біля вішалки. Але тут розчинялися вхідні двері, то з роботи повертався Здоровань. Він чіпляв плащ на вішалку. З нього на спину Песику виливалось два літри води. Рештки дощу. Песик тікав до вітальні, де обтрушувався, як качка після пірнання. Врізнобіч летіли розкішні блискучі бризки, що викликало загальну сварку.
— Мій килим! — жахалася Перчичка.
Вона саме накривала на стіл. Очі сердито блищали. Вона тицяла в Здорованя тремтячим від люті пальцем:
— Знову ти облив пса водою зі свого мокрого плаща! Скільки разів я тобі казала витрушувати його під дверима, коли йде дощ?
— А скільки разів повторювати, що собаці не місце в передпокої? Це не місце для собаки, — безапеляційно відрізав Здоровань.
— Ну і хто вирішив взяти собаку? Може, я? Я завжди була проти, ти це знаєш!
— Хто б говорив! Якби я тебе послухав, зараз у передпокої тислася б велетенська волохата вівчарка. Ми б і двері відчинити не могли, — посміювався Здоровань.
— Ні, голубчику! Якби ти мене послухав, у нас зараз зовсім не було б собаки! Це ти, як завжди, здався на капризи малої!
— Ану припиніть сваритися! — втрутився третій голос. — Ви заважаєте мені читати. Це поганий приклад для моїх ляльок.
— А, чудово! Не могла б ти зайнятись трохи своєю собакою?
Здоровань і Перчичка, несподівано помирившись, дивилися на Вишеньку, яка з книгою в руках стояла, притулившись до дверей вітальні і дивилася їм просто у вічі. Сидячи між тих трьох, Песик не знав, що йому робити. Здоровань і Перчичка його лякали. Вишенька доводила до відчаю. І цього дня вона вразила його, можливо, найболючіше. Бо на запитання дорослих ("Не могла б ти зайнятися трохи своєю собакою?") відповіла таке, що він вухам своїм не повірив. Вона зацікавлено обвела очима вітальню, ніби шукала там щось, потім їдальню, вдала, ніби озирає також передпокій ,і кухню, а тоді відповіла, чесно дивлячись у вічі:
— Яким собакою?
І пішла назад до своєї кімнати.
XIX ГІДНІСТЬ
Так тривало певний час. І це було нестерпно.
Вранці Вишенька йшла до школи, а Здоровань на роботу. У помешканні лишалася сама Перчичка. Від того Песику було ще самотніше. Перчичка займалася усім, чим можна в хаті, крім нього. Коли вона кінчала прибирати в своїй кімнаті, наводила лад у кімнаті Вишеньки, далі витирала пилюку у вітальні, пилесосил'а усі кімнати, протирала шибки і численні витребеньки, які натирала так завзято, що вони відбивали кімнату, ніби криві дзеркала. А насамкінець йшла до кухні готувати обід.