Ми вилізли з піроги й піднялися на піщаний берег. Кумевава взяв мачете, на око визначив центр площинки, розрівняної черепахою, й у цьому місці урочисто встромив у пісок мачете аж по ручку. Потім витяг довгий ніж і уважно оглянув його кінчик. Понюхав його і знову оглянув зблизька. Потім з переможною усмішкою підніс кінчик мачете мені під самісінький ніс. І я виразно побачив на ньому залишки яєчного жовтка.
Мій малий приятель одразу почав копати в тому місці. Через кілька хвилин показалося перше яйце. Воно було кругленьке й біле, як м'ячик для пінг-понга, від якого відрізнялося хіба що м'якістю своєї шкаралупки і, можливо, також своїм смаком. Одне за одним з'явилися й інші яйця, аж поки їх зібралася біля розкопаної ямки чимала купа. Я перелічив: їх було сто двадцять!
Ця знахідка здалася мені справді дуже дивною. Я ніяк не міг собі уявити, як це одна-єдина черепаха може носити в собі стільки яєць. Як часто вона їх відкладає? Чому ховає у піску і як крихітні черепашенята зможуть у слушний час вилізти з такої ямки?.. Усі ці запитання роїлися в моїй голові, але я не хотів ні про що запитувати, щоб не бути невігласом в очах малого індіанця.
Та Кумевава, очевидно, сам побачив подив на моєму обличчі і відчув потребу дати кілька пояснень.
— У нас водяні черепахи бувають більш як метрової довжини і майже такі самі завширшки, — сказав він. — Вони збирають у собі яйця цілий рік, аж до кінця сухого сезону, який триває шість місяців і закінчується у серпні. Тоді кладуть усі разом яйця в ямку, викопану в піску. Останнього місяця сезону якраз вистачає для того, щоб сонце, зігріваючи пісок, допомогло вилупитись малесеньким черепашенятам. Саме в той час починається сезон великих дощів. Вода в річці піднімається аж до піщаного берега, де закопано яйця. Дощі розмивають пісок, і маленькі черепашки спокійно пірнають у річку.
— Як же розумно влаштовано все в природі! — вигукнув я.
— Люди про все думають. Звірі не думають, вони все знають — так каже старий Малоа…
Ми зварили десяток черепашачих яєць у глиняному горщику. Білок у них був рідкий, як олія, а жовток — густий. На смак вони були як посолені курячі яйця. Здавалося, природа подумала навіть про те, що тут у людей немає солі.
— Дякую тобі, Вава, що ти показав мені, як шукають черепашачі яйця, — сказав я.
— Бережи своє добро, але роздавай свої знання, їх від цього не стане менше, — відповів на те Кумевава.
— Це також сказав старий Малоа?
— Атож. Та якби він і не сказав цього — у нас кожен індіанець трішечки Малоа.
Ми взялися за весла й неквапливо попливли за течією спокійної Арагвайї.
НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШИЙ ЗВІР У ДЖУНГЛЯХ
Так ми пливли деякий час, а потім Кумевава спинив човен у маленькій затишній затоці і там прив'язав його до стовбура.
— Отут ми увійдемо в джунглі.
Хлопець зрізав кілька великих листків із банана й вирвав дві довгі шнуроподібні смужки з нижнього шару кори сусіднього дерева. По тому дбайливо загорнув черепашачі яйця у величезні листки й перев'язав пакунок смужкою кори так міцно, що ніякий звір не зміг би навіть нанюхати яєць, а дістатися до них і поготів. Кумевава залишив пакунок у човні.
Кількома ударами мачете він прорубав для нас стежку в джунглях. Ми увійшли в світанковий праліс, який щойно почав пробуджуватися.
Ліс оживав, всюди заворушилися звірі, своїм веселим гомоном вітаючи народження нового дня.
— Ми добре зробили, що вирушили так рано, — озвався я. — Здається, саме зараз починається життя в джунглях.
— Старий індіанець Малоа каже: "Гриби збирай після дощу. На полювання виходь рано-вранці!" — відповів на те Кумевава.
Я ступав, намагаючись зламати якомога менше гілочок і не порушити гармонії вранішньої природи.
Раптом малий індіанець спинився й показав мені чиїсь свіжі сліди на землі.
— Дві години тому тут пройшов ягуар, — сказав Кумевава.
Справді, навіть я міг визначити, що сліди були свіжі.
— Чи це правда, — спитав я, — що ягуар — найнебезпечніший звір в усій Амазонії?
— Інколи — так. Особливо коли він близько. А коли ягуар далеко — він зовсім безпечний.
— Гаразд, гаразд, юний друже, ти завжди розмірковуєш чи то від імені старого Малоа, чи…
Я не встиг вимовити до кінця своєї фрази, як зненацька ми почули незвичний звук, що наближався.
— Вепри! — схвильовано вигукнув хлопець. — Мерщій вилазьмо на дерево!
Хоч я й не розумів, чому він наполягає на цьому, проте з допомогою малого індіанця швиденько видряпався до першої товстої гілки сусіднього дерева, а потім пособив і йому.
Ми досягли цього безпечного місця майже в останню мить. Величезна ватага диких кабанів була вже зовсім близько. Вона бігла вперед, зчиняючи пекельний шум клацанням своїх зубиськ. Мабуть, із сотню вепрів мчало прямісінько на наше дерево. Якби ми лишилися внизу, вони звалили б нас на землю і своїми страшними іклами роздерли б на шматки.
Дивно було спостерігати всього з триметрової висоти цю ватагу хижих звірів, що з тупотом мчали джунглями, топчучи все на своєму шляху.
Я тремтячими руками стискав гілку, на якій заліг.
Кумевава тим часом приготував стрілу й лук, збираючись уполювати одного з вепрів. Я помітив найбільшого й показав на нього хлопцеві:
— Стріляй у цього!
— Це неможливо, — відказав він. — Якщо я вб'ю одного з них, усі інші атакуватимуть наше дерево так сильно, що вирвуть його з корінням і розтерзають нас. Вепр дуже мстивий. Тому можна вбити тільки останнього з ватаги, щоб інші не помітили.
Усе це хлопець прокричав мені на вухо, бо інакше я не почув би його за оглушливим клацанням кабанячих іклів!
І поки ця дика ватага пробігала внизу під нами, я думав про те, як нелегко бути індіанцем у джунглях, якщо треба знати так докладно життя і звичаї кожного хижого звіра. Та й не тільки це, а й різні хитромудрощі, щоб уникнути всіх небезпек.
Коли вепри зникли у джунглях і шум затих, унизу, в нас під ногами, залишився лежати останній із них. Його скосила стріла мого малого приятеля.
Ми спустилися з дерева й підійшли до нашої жертви. То був невеличкий вепр із двома чималими спірально вигнутими іклами. Важив він, певно, кілограмів п'ятдесят.
— Як же ми перенесемо цю тушу? — спитав я Кумеваву.