Кумевава, син джунглів

Сторінка 14 з 15

Тібор Секель

Він показував мені кудись далеко й високо, але я нічогісінько не міг розгледіти.

Хлопчина вирішив спершу приготувати посудину, в яку міг би набрати меду.

Для цього він зрубав бамбукову тростину. Потім акуратно вкоротив її, відрізавши шматок під одним із потовщених вузлів так, що нижній край тростини був закупорений тим вузлом. Верхній край він розрізав під сусіднім вузлом, залишивши його відкритим. Тепер у нас уже була літрова посудина.

Проте цього йому здалося замало, і він так само зробив іще одну посудину.

Щоб звільнити руки, Кумевава вирішив повісити ті посудини собі через плече. Але я не уявляв, як він зможе це зробити. А він, не розгубившись, підійшов до високого дерева із світлою корою. Ударом мачете розрубав кору над землею, узявся за надрубаний край руками і, сильно тяґнучи його, відділив від дерева довгу смужку. Під його дужими руками вся ця довга стрічка кори легко відділилася од дерева — від землі аж до перших гілок — і тільки там відірвалася.

Тоді Кумевава спритно віддер внутрішній еластичний шар кори від твердого зовнішнього її шару. Цією шворкою він зв'язав обидві посудини і, зробивши довгі петлі, почепив їх собі через плече. Потім обв'язався ще кількома довгими шворками.

Приготувавшись отак, хлопець підійшов до струмка, що відділяв нас від медоносного дерева. Тепер треба було перейти той струмок у глибокому ярку, на березі якого ріс густий колючий чагарник. Кумеваві страшенно не хотілося туди спускатися. Отож, роздивившись навколо, він одрізав шматок ліани, що нарівні з головою спадав з гілки, потім повис на ній, щоб випробувати її міцність. А тоді, обхопивши ліану руками й ногами, високо підстрибнув, розгойдався й умить перелетів через струмок.

Приземлившись на протилежному березі, він так, ніби нічого не сталося, почав видиратися на дерево з медом.

Це виявилося не зовсім легкою справою, бо дерево було товсте й мало гладеньку кору. Тоді Кумевава, не довго думаючи, обвив собі ноги — у формі вісімки — довгим міцним шнуром. Спираючись на цей пристрій, він почав поволі підніматися по стовбуру, хоч це й вимагало великого напруження сил.

Отак хлопець дістався на висоту десяти метрів над землею. Тут він зняв міцні шворки з ніг і прив'язав себе до дерева за талію. Тепер він міг вільно рухати руками, не боячись, що впаде на землю.

З допомогою мачете він почав розширювати отвір у дуплі. Одразу ж за першим ударом мачете почулося дзижчання в дуплявому стовбурі. Адже в тому дуплі жили дикі бджоли. На щастя, вони не жалять так, як домашні бджоли. Інакше мій малий приятель був би геть покусаний сотнями бджіл.

Я бачив, як Кумевава встромив руку в дупло, витяг звідти бджолиний стільник і почав вичавлювати з нього мед у бамбукову посудину. Він проробив цю операцію кілька разів, час від часу облизуючи руку й примовляючи:

— Ох, який же смачний цей мед! Певно, нічого смачнішого за нього немає в усьому світі!..

Коли обидві посудини було наповнено вщерть, Кумевава спустився на землю. Знову вчепившись за ліану, перестрибнув через струмок і почастував мене медом. Мед і справді був дуже смачний.

Поки я розрізав на шматки запечену черепаху, Кумевава накрив обидві бамбукові посудини широкими листками і обв'язав їх шворкою. Тепер ці посудини можна було переносити, не боячись, що мед виллється.

Коли ми досхочу наїлися черепашачого м'яса, хлопець сказав:

— А знаєш, що я побачив згори? Що ми вже зовсім близько від ананасового поля. Ходімо туди!

І справді, не минуло й десяти хвилин, як ми вже підійшли до невеликого поля, густо порослого схожими на кактуси кущами з довгим, колючим мечоподібним листям. Я розгублено стояв перед полем, на якому бачив самі колючі терни.

— Оце і є ананаси, Ньїкучапе. Хіба ти не бачиш? — сказав Кумевава.

Справді, я не помічав плодів, аж поки ми не підійшли до цих їжакуватих кущів.

Кумевава просувався вперед дуже обережно, прорубуючи собі стежку з допомогою мачете й остерігаючись, щоб колючки не поранили його голого тіла. Та ось хлопець щось зрізав і підняв високо вгору жовтогарячий, завбільшки як диня, ананас. Він кинув плід мені, і я' хоробро спіймав його. Але вкрита колючками поверхня плода зробила мою першу зустріч із ним не вельми приємною.

А Кумевава тим часом, не озираючись на мене, й далі прокладав собі дорогу крізь густі зарості колючого чагарника, раз у раз кидаючи мені до ніг жовтогарячі плоди.

Нарешті я теж почав наслідувати його приклад, хоч мені було трохи соромно: дарма що на мені були високі чоботи, я побоювався колючок, серед яких малий босоногий індіанець так хоробро хазяйнував.

Настромившись не раз на колючі шипи — і не нарікаючи на біль — я теж зрештою сяк-так наловчився збирати ананаси. Через деякий час їх набралася така велика купа, що я вже думав над тим, чи зможемо ми їх донести. Я налічив тридцять п'ять ананасів.

Поки я лічив їх, хлопець очистив від шкурки й розрізав один із них на рівненькі кружальця. Потім намастив їх медом, і тоді я зміг переконатися, що мій малий приятель не перебільшував анітрохи: ми смакували справжнім делікатесом.

Щоб перенести зібрані плоди до нашого табору, ми вирізали дві палиці. Потім підвісили по вісім ананасів з обох кінців палиць, і кожен із нас поніс по одній палиці. Вони були такі важкі, що доводилося раз у раз перекладати їх з одного плеча на друге.

Обливаючись потом, але страшенно задоволені, ми повернулися до табору.

ПРОЩАННЯ ПО-ІНДІАНСЬКОМУ

Четверо чоловіків стояло по пояс у воді, ремонтуючи судно. Дірка на місці пробоїни вже зникла, і матроси покривали це місце воском, щоб зробити латку надійнішою.

Після обіду кожен дістав на десерт половину ананаса, а другу половину із собою на дорогу. Усі були дуже задоволені, бо то були єдині фрукти, які ми бачили протягом цих днів. А про ті захоплені вигуки, які вирвалися в кількох пасажирів, коли вони вперше в житті покуштували ананас із медом диких бджіл, я вже й не кажу!

Половина чоловіків підштовхувала судно до середини річки, а половина натягувала канат, пильнуючи, щоб воно не перехилилося набік. Нарешті наше суденце опинилося на глибині, надійно закріплене якорем. Матроси очищали від мулу палубу та внутрішні приміщення, кілька пасажирів допомагали їм. Інші познаходили свої валізи, повиносили їх на палубу і, розвішавши й розклавши одяг та різні інші речі, намагалися врятувати те, що ще можна було врятувати.