Куля для боса

Рекс Стаут

Рекс Стаут

КУЛЯ ДЛЯ БОСА

Переклад Владислава Носенка

***

Судячи з кольору обличчя дівчини, важко було повірити в те, що її залякали.

— Мабуть, я висловилась не зовсім точно, — наполягала вона, виламуючи собі пальці, хоч я і просив її не робити цього.

— Я нічого не вигадую, зовсім ні. Якщо вони вже одного разу звинувачували мене, чому я повинна думати, що вони не підуть на це іще раз?

На мене значно більше враження справили б її щоки, якби вони зблідли од страху, наче від них відринула кров. Але з першого погляду на неї я пригадав календар з фотографією повновидої молодиці, який висить на стіні у Сема Дайнера на Одинадцятій авеню; в одній руці у неї відро, а іншою вона спирається на корову, яку щойно подоїла або збирається доїти. Вони дуже схожі кольором обличчя, фігурою, якоюсь невинністю.

Дівчина облишила викручувати собі пальці і стиснула їх у маленькі кулачки.

— Невже він справді такий пихатий, як гиндик? Вони прийдуть через двадцять хвилин, але я повинна побачити його раніше! — вона схопилась на ноги. — Він де, нагорі?

Я підозрював, що вона — особа імпульсивна, і тому замість того, щоб іти до столу, зайняв позицію між нею і дверима до холу.

— Облиште ці спроби, — порадив я. — Вас б'є дрож, коли ви стоїте — я помітив це, як тільки ви увійшли, — тож сідайте. Я хотів пояснити вам, міс Руні, що ця кімната править за робочий кабінет Вулфу, тоді як решта будинку — його житло. З дев'ятої до одинадцятої години ранку і з четвертої до шостої вечора його ні для кого немає — він чаклує над своїми орхідеями в оранжереї, і набагато поважнішим особам доводиться миритися з цим. Але я бачу, що ви, мабуть, непогана людина, і міг би вам допомогти.

— Як?

— Сідайте і припиніть тремтіти.

Вона сіла.

— Я піду і скажу йому про вас.

— Що ви скажете йому?

— Я йому нагадаю, що Фердинанд Поль домовився по телефону про те, що він і ще четверо осіб прийдуть до пана Вулфа о шостій годині, тобто за шістнадцять хвилин. Я скажу йому, що вас звати Одрі Руні і ви одна з тих чотирьох, що ви вкрай перелякана симпатична дівчина і кажете, що вони тільки вдають, що підозрюють Телботта, а насправді хочуть звинуватити вас, а ще…

— Не всі вони.

— В усякому разі дехто з них. Я скажу йому, що ви прийшли завчасно, щоб поговорити з ним віч-на-віч, повідомити, що не вбивали ніякого Зигмунда Кейеса, а також порадити не втрачати пильності з цими суб'єктами.

— Це звучить як марення божевільного!

— А я вкладатиму почуття у кожне слово.

Вона знову схопилась із стільця, рвучко підійшла до мене, поклала руки мені на груди і підкинула голову назад, щоб зазирнути мені у вічі.

— Ви також можете бути дуже приємним, — з надією у голосі промовила вона.

— Ви перебільшуєте, — кинув я, прямуючи до сходів у холі.

Фердинанд Поль говорив.

Я слухав його, сидячи у кріслі спиною до мого робочого столу, а Вулф — за своїм столом ліворуч од мене. Поль був майже вдвічі старший за мене. Він вмостився напроти Вульфа у кріслі, оббитому червоною шкірою, закинув ногу на ногу так, що задер холошу мало не до коліна. В ньому ніщо не привертало увагу, крім безлічі зморщок на обличчі.

— Нас звела разом, — роздратовано почав він різким голосом, — і привела сюди наша одностайність у тому, що Зигмунда Кейеса вбив Віктор Телботт, а також упевненість…

— Ми не одностайні, — заперечив хтось.

Голос був лагідний і приємний для слуху, а його володарка приємна для ока. Особливо сподобалось її підборіддя — гарне під будь-яким кутом зору. На мою привітну усмішку вона лише повела бровою, тому я не запропонував їй сісти поруч зі мою, а вирішив не зважати на неї, поки вона не зрозуміє, як треба поводитись.

— Ми не одностайні, Ферді, — повторила вона.

— Ви стверджували, — ще роздратованіше провадив Поль, — що співчуваєте нашій меті і хотіли б прийти сюди з нами.

— Але це аж ніяк не значить, наче я гадаю, що мого батька вбив Вік. У мене немає власної думки, бо я просто нічого не знаю.

— З ким же ви в такому разі?

— Я хочу дійти істини, ви також. Я до того ж переконана, що поліція діяла вкрай нездарно.

— Хто ж, якщо не Вік, убив вашого батька?

— Не знаю, — вона знову повела бровою. — Але, оскільки я успадкувала батьків бізнес і збираюсь вийти за Віка заміж, а також іще з ряду причин мені конче потрібно це знати. Саме тому я прийшла сюди з вами.

— Але ви не підтримуєте нас! — Поль зморщив і без того зморщене обличчя. — Я говорив про це раніше і не відмовляюсь від своїх слів тепер! Ми вчотирьох прийшли сюди з однією метою — просити Неро Вулфа знайти докази причетності Віка до вбивства вашого батька!

Несподівано Поль нахилився до Дороті Кейес і кинув їй в обличчя:

— А що як ви спільниця Віка?

Тепер водночас говорили троє.

— Знову завелися, — кинув один.

— Дайте Бродайкові розповісти, — втрутився другий.

— Хай хтось із них піде звідси, — сказав третій.

— Якщо ви, пане Поль, думаєте спрямувати зусилля слідства на пошуки доказів вини Віка, — промовив Вулф, — то ви марно їхали сюди. А що як він не вбивав?

Багато що бачив цей кабінет Неро Вулфа на першому поверсі старого цегляного будинку на 35-й уест, недалеко від річки, за ті роки, що я працював на нього по п'ятницях, суботах, неділях, понеділках, вівторках, середах і четвергах. Тут завжди збирались найкращі представники своїх професій: Вулф був найкращим приватним детективом Нью-Йорка, Фріц Бреннер — найкращим кухарем і економом, Теодор Хорстман — найкращим фахівцем з догляду за орхідеями, а я, Арчі Гудвін, — найпричепливішим ґедзем. Природно, в такому домі цікаво жити. Ця наша зустріч жовтневого вівторка викликала особливий інтерес, адже тиждень тому було вбито відомого конструктора Зигмунда Кейеса. Я довідався про вбивство з газет, а також з балачок сержанта Перлі Стеббінса з відділу розслідування вбивств, мого давнього приятеля і суперника.

Як детектив-професіонал я був просто приголомшений.

Кейес мав звичку п'ять днів на тиждень о шостій тридцять ранку прогулюватись по парку в дещо складний і чудернацький спосіб: не на двох, а на чотирьох ногах. Ці чотири ноги мали ім'я Казанова, й тримав він їх у школі верхової їзди, що по 98-й стріт на захід од парку.