Його діти, що перед тим сварились і страшенно репетували, вмить замовкли, так ніби з першим ударом годинника на порозі з'явилася сама смерть.
— Машина щастя готова,— хрипко мовив Лео Ауфмен.
— А Лео Ауфмен схуд на п'ятнадцять фунтів,— сказала його дружина.— Ось уже два тижні він не озивався до своїх дітей, і вони собі місця не знаходять. Вони мало не б'ються, ви тільки послухайте! І його дружина місця собі не знаходить. Вона набрала десять фунтів, ви тільки погляньте, і тепер їй будуть потрібні нові сукні! Авжеж, машина готова. Та де те щастя? Хто мені скаже? Облишив би ти, Лео, той свій годинник. Де ти візьмеш таку велику зозулю, щоб туди посадити? Не годиться людині братися до такого діла. Богові, звісно, шкоди від цього не буде, а от Лео Ауфменові то напевне сама шкода й нічого більше. Ще з тиждень цієї мороки — і ми поховаємо його в тій-таки машині!
Та Лео Ауфмен уже не слухав, бо кімната раптом зметнулася вгору.
"Ну й чудасія!" — подумав він, уже лежачи на підлозі.
А в наступну мить на нього наринула темрява і водночас хтось тричі прокричав щось там про "оту кляту Машину щастя".
Найперше, що він побачив, прокинувшись наступного ранку, були птахи — зграйки птахів, що пурхали в повітрі, збиваючи легенькі брижі, мов різноколірні камінці, [370] вкинуті в неймовірно чистий струмок, і з ледь чутним дзеньканням сідали на бляшаний дах гаража.
Собаки найрізноманітніших порід один по одному боязким підтюпцем забігали на подвір'я і, тихенько повискуючи, заглядали в гараж. Четверо хлопчаків, дві дівчинки й кілька літніх чоловіків нерішуче спинилися біля хвіртки, а тоді помалу підступили ближче й стали під вишнями.
Лео Ауфмен прислухався й зрозумів, що досягло їхніх вух і принадило їх усіх на його подвір'я.
То був звук Машини щастя.
Такий звук міг би долинати літнього дня з кухні якоїсь велетки. В ньому поєднувалось різноголосе гудіння, низьке й високе, яке то звучало одноманітно, то раптом змінювалось. Здавалося, там над небувалими стравами в'ються роєм величезні золотисті бджоли, кожна завбільшки з чайну чашку. А сама велетка-господиня задоволено мугиче собі під ніс, неосяжна, як ціле літо, з обличчям, наче схожий на персик місяць уповні, і в першу-ліпшу мить може підійти до розчинених дверей і спокійно виглянути на подвір'я — на усміхнених собак, білявих хлоп'ят і сивоголових дідів.
— Стривайте! — голосно мовив Лео Ауфмен.— Я ж сьогодні ще не запускав машини. Соле!
Сол, що також стояв на подвір'ї, підвів очі.
— Соле, це ти її запустив?
— Ти ж сам півгодини тому сказав мені розігріти її.
— А-а, ну звісно, Соле, забув. Я ще не зовсім прокинувся.— І Лео знову простягся на ліжку.
Дружина принесла йому сніданок і стала біля вікна, дивлячись униз, на гараж.
— Скажи мені ось що,— мовила вона тихо.— Коли та твоя машина й справді така, як ти кажеш, то чи не знає вона засобу, щоб не плодити стільки дітей? А чи не може вона зробити з сімдесятирічного діда двадцятирічного юнака? І ще одне-чи можна не зважати на смерть, якщо сховатись у твоїй напханій щастям машині?
— Сховатись?
— Якби ти помер від надсади, то що б я мала сьогодні робити? Залізти в той великий ящик у гаражі й почувати себе щасливою? І ще скажи мені, Лео: як ти дивишся на наше життя? Ти ж знаєш, як у нас ведеться. О сьомій ранку я вже на ногах, готую сніданок, виряджаю [371] дітей, і до пів на дев'яту ви всі розходитесь. А я лишаюся сама — перу, куховарю, а треба ж іще й шкарпетки поштопати, й грядки прополоти, й до крамниці збігати, й посуд почистити. Та я хіба нарікаю? Я просто нагадую тобі, Лео, як воно давати лад у домі й скільки всього треба зробити. То скажи мені тепер: чи вміститься вся ця купа справ у одну твою машину?
— Та вона ж зовсім не так побудована!
— Дуже шкода. Тоді я не матиму часу й роздивитися на неї.
Вона поцілувала чоловіка в щоку й пішла з кімнати, а він лежав і принюхувався до вітерцю, що повівав від гаража, де була схована машина, й доносив запах смажених каштанів, що їх продають на осінніх вулицях Парижа, якого Лео ніколи не бачив...
Між зачудованими собаками й хлопчаками непомітно прослизнув кіт, замуркотів біля воріт гаража, і звідти полинув звук, схожий на шурхіт білопінних хвиль, що, розмірено, зітхаючи, розтікалися по якомусь далекому невідомому берегу.
"Завтра,— подумав Лео Ауфмен,— ми випробуємо мою машину, всі разом".
Серед ночі він прокинувся й зрозумів: щось його збудило. Десь віддалік, в іншій кімнаті, чувся чийсь плач.
— Сол? — прошепотів Лео, встаючи з ліжка.
У своїй кімнаті хлопець гірко плакав, сховавши обличчя в подушку.
— Ні... ні...— схлипував він.— Це кінець... кінець...
— Соле, тобі наснилося якесь страхіття? Розкажи мені, синку!
Та хлопець і далі гірко плакав.
І тоді, сидячи на краєчку його ліжка, Лео Ауфмен раптом надумав виглянути у вікно. Ворота гаража стояли розчинені навстіж.
Він відчув, як на голові в нього підіймається волосся.
Коли Сол, хлипаючи й здригаючись, знову заснув, Лео спустився вниз, зайшов у гараж і, затамувавши віддих, простяг руку перед себе.
Ніч була холоднувата, але металевий бік Машини щастя обпік йому пальці.
Отже, Сол приходив сюди вночі, подумав він. [372]
Але навіщо? Хіба він нещасливий і потребує допомоги машини? Ні, він щасливий — просто хоче зберегти щастя назавжди. Чи можна ганити хлопця за те, що він розважливий, задоволений своїм життям і прагне жити так і далі? Звісно, що ні! І все ж таки...
Раптом нагорі із Солового вікна вихопилося щось біле. Серце в Лео Ауфмена мало не вискочило з грудей. Та він одразу збагнув, що то просто винесло вітром віконну завіску. А йому здалося, ніби з кімнати вилетіло щось живе, тріпотливе, і то цілком могла бути хлоп'яча душа. І Лео Ауфмен аж зметнув угору руки, так наче хотів перехопити її і заштовхнути назад у сонний будинок.
Тремтячи від ознобу, він повернувся до Солової кімнати, втягнув усередину колихливу завіску й міцно зачинив вікно, так щоб легка біла тканина більш не змогла вихопитися надвір. Тоді сів на край ліжка й поклав руку на синове плече.
— "Повість про двоє міст"? Моя... "Крамниця старожитностей"? Ха, це Лео Ауфмена, а то чия ж!.. "Великі сподівання"? Колись були мої, але тепер хай "Великі сповідання" залишаються йому!..