— А скільки років тому ви востаннє вечеряли кульбабовим салатом, добродію?
— Ну, не будемо вдаватися в такі деталі! [366]
Білл кивнув і злегка штурхнув ногою лоточок з розсадою.
— І ще одне про цю траву. Я не встиг доказати. Вона росте так густо, що геть заглушить і конюшину, і кульбаби.
— Милий боже! То це, виходить, наступного року в нас не буде кульбабового вина! І бджіл над лужком не буде. Ні, ви просто з глузду з'їхали, синку! До речі, скільки все це вам коштувало?
— По долару за лоточок. Я купив десяток, щоб піднести вам сюрприз.
Дідусь засунув руку до кишені, дістав старомодного гаманця, розстебнув срібну застібку й витяг три папірці по п'ять доларів.
— Білле, на цій операції ви маєте добрячий зиск — п'ять доларів. А тепер зробіть ласку, заберіть усю цю, непоетичну траву й викиньте її в яр, чи на смітник, чи куди хочете, але уклінно прошу вас не садити її на моєму подвір'ї. Ваш намір гідний всілякої похвали, одначе з огляду на мій похилий вік, мабуть, слід усе-таки віддати перевагу моїй думці.
— Гаразд, сер.— І Білл знехотя поклав гроші в кишеню,,
— Слухайте, Білле, а цю траву ви посадите згодом. Коли я помру, другого ж дня можете перекопати к бісу цей лужок. То як, зачекаєте років п'ять, поки старий балакун дасть дуба?
— Та певно, що зачекаю,— відказав Білл.
— Не знаю навіть, як вам пояснити, але дзижчання цієї косарки — то для мене найчарівніший звук у світі, найсолодша пісня літа, і я страшенно тужив би за нею, так само як і за пахощами свіжоскошеної трави.
Білл нахилився й підняв лоток з розсадою.
— Ну, я йду до яру.
— Ви добрий, тямущий юнак, Білле, і з вас вийде чудовий і розумний репортер,— сказав дідусь, допомагаючи йому піднімати лотки.— Оце таке вам моє пророцтво!
Минув ранок, настав полудень. Після обіду дідусь пішов до своєї кімнати, трохи почитав Уїтьєра*, а тоді [367] заснув і міцно спав до третьої. Коли він прокинувся, у вікно струменіло яскраве й веселе сонячне проміння. Він лежав у ліжку і раптом стрепенувся, почувши той самий знайомий, незабутній звук.
* Уїтьєр Джон — американський поет XIX ст., авто з творів, спрямованих проти рабовласництва, а також на релігійні й моральні теми.
— Отакої! — мовив він сам до себе.— Хто ж це там орудує косаркою? Адже лужок тільки цього ранку викошено!
Він знову прислухався. Таки справді, то безугавно, розмірено дзижчала й стрекотіла косарка. Дідусь визирнув у вікно і аж рота розкрив.
— Та це ж Білл Форрестер!.. Гей, Білле! Вам що — голову напекло? Ви ж косите по кошеному!
Білл звів очі, щиро всміхнувся й помахав рукою.
— Я знаю! Та, здається, я не дуже чисто викосив.
Дідусь ще хвилин п'ять полежав у ліжку, потішено всміхаючись, а Білл Форрестер і далі походжав по лужку з косаркою — на північ, на схід, на південь, на захід,— і з-під ножів снопами зелених бризок бив фонтан скошеної трави.
●
У неділю вранці Лео Ауфмен тинявся по своєму гаражу, ніби чекаючи, щоб якийсь брусок, моток дроту, молоток чи гайковий ключ вихопився й гукнув: "Почни з мене!" Але ніщо не вихоплювалось, ніщо не зголошувалося на почин.
"Яка вона має бути, та Машина щастя? — запитував себе Лео.— Така, щоб можна було носити її в кишені? Чи така, щоб ти сам умістився в її кишені?.."
— Одначе я знаю напевне,— мовив він уголос.— Вона має бути яскрава!
Він поставив посередині робочого стола бляшанку з оранжевою фарбою, взяв словника й побіг у дім.
— Ліно! — Він зазирнув у словник.— Чи ти "вдоволена, потішена, рада, весела"? Чи тобі "щастить, таланить, фортунить"? Чи все, по-твоєму, йде "гаразд, як слід, добре, чудово"?
Ліна облишила кришити городину й заплющила очі.
— Прочитай мені, будь ласка, все те ще раз. Лео згорнув словника.
— Чим я завинив, що маю чекати цілу годину, поки ти надумаєшся, як відповісти? На всі мої запитання досить [368] сказати лише "так" чи "ні". То ти не вдоволена, не потішена, не рада?
— Вдоволені бувають корови, потішені — малі діти й здитинілі старі, хай буде з ними ласка божа,— відказала дружина.— А чи я рада, Лео?.. Можеш сам побачити, як я радію, коли шарую оцю мийницю...
Лео придивився до неї пильніше, і обличчя його проясніло.
— Твоя правда, Ліно. Чоловіки ніколи не цінують таких речей. Та дарма, може, десь за місяць усе в нас поверне на краще.
— Та я й не нарікаю! — вигукнула вона.— Я ж не приходжу до тебе із словником у руках і не кажу: "Ану, висунь язика!" Лео, ну хіба ти питаєш, чому в тебе серце б'єтвся і вночі? Ні! А спитаєш ти, що таке шлюб? Ніхто ж цього не знає, Лео! Тож і не питай. Коли людина отак до всього докопується — а як це, а як те, як п'яте та як десяте? — в неї починає паморочитися в голові, і вона чи то падає з трапеції в цирку, чи то задихається на смерть, пробуючи з'ясувати, як там рухаються м'язи у неї в горлянці. Тому їж, спи, дихай, Лео, і не витріщайся на мене так, наче оце вперше побачив!..
Ліна Ауфмен раптом прикипіла до місця й нюхнула повітря.
— Ой лишенько, ось що через тебе скоїлось!
Вона смикнула до себе заслінку печі. По кухні попливла хмара диму.
— Оце тобі щастя! — скрушно вигукнула вона.— Вперше за півроку ми посварилися! І вперше за двадцять років маємо до обіду не хліб, а вугіль!
Коли дим розвіявся, Лео Ауфмена в кухні вже не було.
Погрозливо брязкав метал, стинались у двобої людина і натхнення, летіли на всі боки шматки заліза й дерева, молоток, цвяхи, рейсшина, викрутка — і так чимало днів підряд. Часом Лео Ауфмен зневірявся в собі, і тоді йшов блукати по вулицях, знервований, насторожений, рвучко обертаючись на ледь чутний сміх поодаль, прислухаючись до веселого гомону дітлахів і намагаючись вловити, що викликає в них усмішки. А вечорами приставав до гурту на сусідських верандах, сидів і слухав, як старі люди повагом ведуть мову про життя, і тільки-но десь виникали веселощі, він ураз оживав, [369] наче генерал, який на власні очі пересвідчився, що темні ворожі сили розгромлено й що його стратегія виправдала себе. Дорогою додому Лео почував себе переможцем, аж поки знов опинявся у своєму гаражі віч-на-віч з мертвими інструментами й бездушним деревом. Тоді на його радісне обличчя миттю набігала чорна тінь безнадії, і, щоб притлумити почуття поразки, він заходжувався люто бити й ламати готові деталі своєї машини, ніби все лихо й справді було в них. Та зрештою машина все-таки почала набирати форми, і через десять днів та ночей, геть змучений, занурений у себе, змарнілий від недоїдання, насилу переставляючи ноги й маючи такий вигляд, неначе в нього вдарила блискавка, Лео Ауфмен поплентав у дім.