О пів на четверту проти неділі, коли весь дім сповнило тепле відчуття ситості й умиротворення, дідусь відсунув свого стільця й велично махнув рукою. Тоді пішов до бібліотеки й повернувся з величезним томом Шекспі-ра. Поклав його на дерев'яний таріль і урочисто підніс дружині.
— Бабусю,— сказав він,— прошу тебе, приготуй нам завтра на вечерю цю чудову книгу. Я певен,-та, мабуть, і всі ми,— що завтра ввечері, коли ти подаси її на стіл, вона буде така ж ніжна, соковита, присмажена й м'яка, як груднинка осіннього фазана.
Бабуся взяла книгу обома руками й заплакала з радості.
Вони сиділи за столом аж до світанку: їли то те, то те на десерт, попивали настоянку з диких квітів, що росли на лужку перед будинком,— і тільки тоді, коли прокинулись перші птахи й зажеврів небокрай на сході, всі потяглися нагору, по своїх кімнатах. Дуглас лежав і дослухався, як далеко в кухні холоне плита. А ось пішла спати й бабуся.
"Містере Джонас,— подумки звернувся він до лахмітника,— хоч би де ви тепер були, а я сьогодні віддячив вам, відплатив за добро. Я передав його далі по колу, атож, таки передав..."
Він заснув і побачив сон.
У тому сні бамкав гонг і всі домочадці з радісними вигуками мчали до їдальні снідати.
●
А потім, зненацька, літо скінчилося.
Дуглас уперше збагнув це, коли вони якось ішли вулицею в центрі міста. Нараз Том схопив його за руку і вражено показав на вітрину крамниці дрібного товару. Обидва прикипіли до місця: у вітрині рівними рядами, з моторошною незворушністю красувалися речі із зовсім іншого, такого далекого світу.
— Олівці, Дуг, десять тисяч олівців! [530]
— Ох ти ж чорт!
— Записники, по п'ять центів, по десять центів, зошити, гумки, акварельні фарби, лінійки, компаси... Сто тисяч штук!
— Не дивися. Може, то просто мана.
— Ні,— в розпачі простогнав Том.— То школа. Вже на носі школа! І чого б ото я виставляв такі речі, поки ще не скінчилося літо! Половину канікул зіпсували!
Вони рушили далі і, прийшовши додому, побачили на всохлому, полисілому лужку дідуся — він збирав поодинокі останні кульбаби. Якийсь час хлопці мовчки допомагали йому, а потім Дуглас, схилившись над власною тінню, сказав:
— Томе, коли цей рік отак кінчається, то який буде наступний — кращий чи гірший?
— Не питай мене.— Том дмухнув, наче в дудочку, у стеблину кульбаби.— Не я ж створив цей світ.— Він трохи подумав.— Хоч часом мені здається, ніби таки я.— І смачно плюнув.
— А я щось передчуваю,— мовив Дуглас.
— Що?
— Наступний рік буде ще більший, дні будуть ясніші, а ночі довші й темніші, люди так само вмиратимуть, і так само народжуватимуться нові, і посеред усього того буду я.
— Атож, Дуг, ти і ще мільярди людей, не забувай.
— У такі дні, як оце сьогодні,— тихо промовив Дуглас,— мені здається, що я... що я буду сам-один!
— Як потрібна буде допомога,— сказав Том,— ти тільки гукни.
— Що може вдіяти десятирічний братик?
— Десятирічному братикові на те літо буде вже одинадцять. Щоранку я розмотуватиму світ, наче клубок гумової стрічки в м'ячику для гольфу, а ввечері знову змотуватиму. Попросиш — покажу, як це робиться.
— Дурнуватий.
— Завжди був такий.— Том скосив очі й висунув язика.— І завжди буду.
Дуглас засміявся. Разом з дідусем вони спустилися в підвал і, поки він обривав голівки кульбаб, дивилися на полиці, де застиглими потоками, закорковане в пляшки з кульбабовим вином, виблискувало ціле літо. Ті пляшки, пронумеровані від одного до дев'яноста з чимось,— по одній на кожний літній день,— уже майже [531] всі були повні й неначе світилися жаром у підвальному присмерку.
— Це ж треба,— сказав Том.— Отак зберегти і червень, і липень, і серпень. Чудово придумано.
Дідусь звів очі, подумав і усміхнувся.
— Куди краще, ніж складати на горище речі, які більш ніколи не знадобляться. А так цілу зиму час від часу на хвилину чи дві повертатимешся в літо, а коли пляшки спорожніють і літо дійде кінця, то й не буде про що шкодувати, й не доведеться ще сорок років спотикатися об усякий зворушливий мотлох. Чистий продукт, ні тобі диму, ні куряви, сама тільки користь — ось що таке кульбабове вино.
Хлопці почали водити пальцями по рядах пляшок.
— Оце — перший день літа.
— А це — той день, коли я купив нові тенісні туфлі.
— Атож. А оце — Зелена машина!
— Курява з-під копит буйволів! Чін Лінсу!
— Чаклунка Таро!.. Нелюд!
— Але ж насправді літо ще не скінчилося,— сказав Том.— І ніколи не скінчиться. Я пам'ятатиму весь цей рік, усе, що сталося кожного дня, завжди пам'ятатиму.
— Воно скінчилося ще перед тим, як почалося,— промовив дідусь, розкручуючи гвинт винного преса.— Я нічогісінько не пам'ятаю, хіба тільки якусь там нову траву, що її не треба косити.
— Ти жартуєш!
— Ні, хлопці, ні. Колись ви й самі пересвідчитесь, що під старість дні немовби розпливаються... їх уже не відрізняєш один від одного...
— Та де!-заперечив Том.— Ось цього тижня я в понеділок катався на роликах в Електричному парку, у вівторок їв шоколадний торт, у середу впав і розтягнув сухожилок, у четвер зірвався в яру з виноградної ліани —> он скільки всякого за один тиждень! Та й сьогодні — цей день я теж запам'ятаю, бо на деревах уже почало жовкнути й червоніти листя. Скоро воно засипле весь лужок, ми позгрібаємо його в купи й плигатимемо на них, а потім спалимо. Ні, цього дня я ніколи не забуду! Завжди пам'ятатиму його, я певен!
Дідусь подивився вгору, де за підвальним віконцем шелестіло на холоднуватому вітрі вже торкнуте осінню листя дерев. [532]
— Ну звісно, пам'ятатимеш, Томе,— сказав він.— Неодмінно пам'ятатимеш.
І, залишивши у підвалі просякнуте м'яким світлом кульбабове вино, всі троє вийшли надвір, щоб справити останні літні обряди, бо відчували: це завершальний день чи, власне, вже вечір. А коли почало сутеніти, вони згадали, що ось уже два чи три дні о цій ще не пізній годині всі сусідні веранди стають безлюдні. І в повітрі з'явився якийсь інший, сухіший дух; і бабуся натякала, що краще б замість чаю з льодом попити гарячої кави; і скрізь зачинялися вікна, в яких тріпотіли білі завіски; і холодне м'ясо за вечірнім столом поступалося місцем гарячій печені. З веранд зникли москіти, а коли вже й вони здалися, то війні з Часом справді настав кінець, і людям також не лишалося нічого іншого, як покинути поле бою.