"Що потрібно для твого щастя, Риме?" — питається він.
"Для мого щастя й слави, — каже Рим, — потрібно ось що: коли в убогої вдови, твоєї матері, є остання телиця, нам треба взять її на кесаря порфиру і щоб було на що уряджати римській голоті грища в Колізеї, щоб йому було за що дармовим хлібом нагодувати чернь римську, що дала йому за це стоптати останки вільної республіки; коли у тебе є брат, остання утіха твоєї неньки у старощах її, — нам треба його взяти чи в гладіатори, чи-то до легіонів, щоб було ким звоювати ще тих германців та парфян і інших варварів, що не бажають лизати ніг римському володарю".
"А правда ж ваша де?"
"А ось де наша правда — кесар. Він носитель правди на землі, він знаменує Бога, йому ми ставимо божниці вже і вівтарі..."
"Невже це так, невже це правда, найвища правда?.." — думав він. І в муках, у невірі та в розраді, в війні з самим собою йшов він в Сірію, за Рейн, воювати германців й інших варварів. Тепер, збираючись ще в Палестину держати неспокінних гебреїв під владою й стопою Риму, він завітав у цирк, у безславний Колізей, де й перш бував, де й перше бачив те, що і тепер. Тільки раніше йому це не здавалось диким та нелюдським — душа його і очі звикли бачити пролиту кров й не важити життя людське, ніхто-бо його не важив, ніхто не бачив в Колізеї нічого, окрім театру, опріч видовища — нічого. Тепер же та подія, як два германці билися на втіху черні й вмирав один, вмирав зі словом любим: "Германія", — тепер вона, ця нелюдська подія, вразила й розворушила його душу, насунула і прояснила йому гадки про давню давнину, прокинулась його германська кров, пригадалася йому матуся... Її речі любі...
З важкими думами і зі смутком в серці, з лютою нудьгою їхав він другого дня до Палестини. Йому лежав шлях до Єрусалима, до претора Пілата, через невеличке місто Віф-леєм Юдейський. Наближаючись до Віфлеєма, він побачив блискучу велику звізду над одним будиночком убогим. Ніхто не міг йому, коли він зачудований почав розпитувати, ніхто не міг сказати, що це таке мусить значити. Він спинився в Віфлеємі, щоб переночувати. Прокинувшись уранці, чує янголині співи: "Слава во вишніх Богу!" Бачить округи себе дивний, небесний світ, чує якусь радість, полегкість душі, озирається і бачить чудову людину в лелійно-білих шатах, невимовне хорошої вроди, з лагідним, чудовим поглядом.
— Хто єси, чоловіче добрий?
— Я янгол, посланець Божий. Знай, що місце се святе, тут недалечке, на подвір'ї он того будиночка, що над ним сяє звізда, родився сам Христос.
— Хто ж се такий Христос?
— Се Син Божий, сам Бог, істинний, єдиний, що прийшов спасти людей — так се призначено од віку.
— Коли се Бог, то йому бажаю поклонитись.
— Іди за мною, — сказав янгол, і вони пішли. Пройшовши повз заїзний двір, Люциюс вступив у якийсь захисток, начеб печеру, де й побачив на сіні в яслах Божественне Дитя: округи сиділо двоє вбогих людей — Марія, Мати Божа, та святий Йосип; над яслами ремиґав товар, подихуючи теплою парою на Дитину, наче щоб її захистити від погожого пораннього повітря. Здавалося, в очицях Рожденного відбивався розум, вищий від людського; здавалося, сей розум жив й світився вже од віку, все знає, і знав, і знатиме; що йому нема ні початку, ні кінця; і здавалося, в очицях сих небесних вся сила й влада світу, землі і неба, того, що вже було і буде. Округ головки Дитяти Передвічного сяйво чудове із етеру розливало світ на всю печеру.
Люциюс, поглянувши на цю Дитину, почув у серці якесь нове, невідоме чуття, якусь надземну радість, млість якусь, й спустився навколішки, й припав додолу. Сяйво над голівкою Передвічного сліпило йому очі.
— Я не можу більш дивитись на це Дитя, — каже він свому провожатому, — виведи мене звздси. Коли вони вийшли, Люциюс каже:
— Я бачу, що це дійсно Бог, але мене одно дивує: чому це він в такій убожі прийшов на землю?
— Я тобі ще не те скажу, — відказує йому святий про-вожатий. — Він і вмре ще скатований, розіпнутий на хресті, самою зневажливою, ганебною смертю, з розбійниками укупі...
— Навіщо ж це, для чого це? Хто ж його за Бога тоді вважатиме?
— На те, щоб спасти людей! Інакше ж це зробити не можна. Я це тобі зараз з'ясую. Щоб люди зрозуміли, як їм жити, вони мусять мати зразок такого життя, котре вони могли б побачити і повік згадувати; щоб образ сього життя стояв їм перед очима живою наукою, живим прикладом. Коли б Господь прийшов на землю у короні і порфирі, у золоті й у єдвабі, коли б з'явився Він у палаті, то б думали: якщо Господь минає вбогу хату, то значить їй і призначено бути в зневазі людській; коли б з'явився Він царем могутнім і всевладним, то б і ніхто не думав, що в тілі вбогого теслі, яким буде це Дитя-Бог, може вміщатися дух Божественний, може відтепер блищати частка Божественного розуму; коли б Він прийшов з мечем кари і влади, люди б думали, що Божественного ладу ознака — се меч сили й кари. Ні, навпаки, Господь умисне все зробив не так: Він не хотів навіть в найбіднішій хаті родитися. Він родився у печері і не на ліжку єдвабному, а в яслах на сіні; не царі й вельможі бачили появу його на світ, а перше за всіх воли і осли. Він показав сим, що коли товар годен був побачити появу Бога на землі, то годен Він хоч лагоди і ласки від чоловіка; не царі зі Сходу перші принесли Йому дари і поклонилися, а найубожіші з-поміж людей — чабани; сим Він показав, що прості, зневажені сильними й мудрими, сі прості найщиріші Його слова слухати й хвалу Йому віддати. В снасть тлінну людську, в тіло, одяг Він Божественний свій Дух, шлях вбогого й злиденного життя, зо всіма його пригодами, злиднями й стражданнями Він собі призначив; наділив свою снасть всіма потребами людського тіла — чутливу до холоду і голоду, утому чути й жадати відпочинку, як і людське тіло придатне чути болі й муки. І саму душу Він свою вподобив до людської, що піддягатиме гніву, і спокусам, і ваганням. Як справжняя людина, проживе Він життя своє святеє, поклавши кожну його мить на послугу людям, усім отим убогим, сірим, безталанним, що у зневазі у всіх славних і вельможних; усім, що нужду матимуть в підмозі, ласці і утісі... І врешті — умре за сих людей, на хресті розіпнений... Для чого ж се, спитаєш, навіщо се єсть потрібно? А на велику науку людям й приклад: щоб послужити людям — їх треба полюбити так, як полюбив їх Бог, аж до смерті Своєї; а щоб їх полюбити так, то се зразок дає Христос: потрібно єсть єдине бути з ними, потрібно все те відчувати, що й ті, котрим маєш служити; потрібно жити їхнім життям, їхніми потребами, їхніми радощами і смутком їхнім, треба свою душу зілляти з їхньою душею і, піднісшись духом в високості, зоставатися їхнім братом... І коли ти хочеш Христа собі за Бога мати — йди Його слідом. Його стопою, наскільки людський дух може бути до сього здатний, іди до тих, до котрих душа твоя найближче; іди до тих, де ти родився, чиї і радощі, і горе мусять бути тобі найближчі — тільки там душа твоя найповніше відчує те, що і вони чують, тільки там її обійме найпалкіше полум'я любові до людей і бажання найревніше і жити, й вмерти задля них, твоїх коханих й серцю близьких... Для того і Господь, щоб взята їм на себе снасть людська пройнялась найбільшим палом любові до людей, мусив родитись від людей і жити так між тим людом, де родився. Не до фарисеїв, не до можних піде Він — ні: Він візьме в свою оборону люд темний і убогий, люд безпритульний й покривджений. Огонь жерущий свого слова гнівливого Він виллє на тих фарисеїв й можних, катюг людських; їм кару прорече небесну: "Горе вам, книжники і фарисеї!"