Найбільше захоплювався цією поїздкою Володько. Він не мав ніяких особливих бажань, не думав нічого особливого купувати, хоча він має у своїй схованці цілі сім копійок, але він взагалі любить їхати, бачити нові місця, бувати між людьми. Він уже бував у Гільчі, але то було давно, він ще був зовсім малим і з того мало що залишилося в пам'яті. Пам'ятає все-таки, що треба їхати здовж лугу, після через село Лебеді, далі піднятися на невеликий пагорбок глибокою дорогою, після через поле, здалека видно село в садах, багато високих дерев, гарні чеські садиби, якийсь високий димар стирчить на обрію.
У четвер раненько виїхали. Хату замкнули, все замкнули і залишили зовсім без догляду. Злодіїв тут, як світ-світом, ніхто не чув, а тому нема чого боятися. День видався просто чудовий, рано холоднувато, як то завжди буває на Миколи, дуже свіжо, дуже тихо. Довкруги все яскраво-зелене і на всьому стоїть краплиста роса, що переливається кришталем і виблискує промінням сонця. Лугом здовж річки лежить легкий туман, що якраз дуже подобається Володькові, бо йому здається, що це хтось там невидимий кадить пахощами, щоб легше дихалось. А скільки квітів всіляких — і білих, і синіх, і жовтих — ромашки всипали геть увесь схил до лугу, малі бузові дзвіночки, жовті кульбаби, пурпурово-червоні дикі гвоздички, на кущах білі парасольки-повійки… І народу стільки здовж дороги і здовж річки стежкою, і по тамтому боці попід заставською сосниною — їдуть і йдуть, молодь і старші, і всі святочно, барвисто, легко одягнуті, дівчата цілими гуртами, як мак, як гурт айстр, йдуть і все йдуть, часом босі, черевики чисті несуть у руках, спідниці часто спереду підіткнуті, міцні, загорілі литки ніг швидко мигають, босі ноги ступають по м'якій, вогкій, холоднуватій стежці.
За дівчатами так само гуртами йдуть парубки. Ці не босі, на кожному чоботи з високими халявами, що виблискують на сонці. На кожному сорочка біла, чи чорна, чи пасмужиста, пояском підперезана, на голові у кожного кучер з лівого боку, а на кучері кашкет з напнутим дашком, що дивом-дивним тримається сливе на потилиці.
І дівчата, і хлопці не йдуть разом, але то лиш так для людського ока. У дійсності вони чують себе і душею, і серцем, вони одна цілість, особливо коли котрась чи котрийсь має отам в тому гурті когось, до кого тьохкає серце. Дівчата лише нижуться, щось одна одній пошіптують, іноді вирветься стиснутий сміх, іноді якесь слово паде. А хлопці йдуть, як і личить чоловічій статі — спокійно та поважно, але кожного очі стрижуть за тими литками, за тими розкучерявілими голівками, інколи котрийсь дотеп пустить, що Уляна, мовляв, ступає, ніби просо товче, або що у Маланки надто все гойдається, але то тільки так собі, у дійсності кожному з них так би й хотілося догнати отой стан і обвинути його міцною рукою, щоб чути ближче побіля себе… Так тії стрічки надто розхвилювалися в повітрі і кожна з них манить за собою.
У Гільчі нема де стати, все скрізь заповнене. Матвієві вдається зупинитися біля одного подвір'я, при плоті, але зовсім на сонці. Довкола повно підвід, повно людей. Усі кудись ідуть, квапляться, вітаються… Володькові лишається не зовсім заздростне завдання. Усі йдуть хто куди, навіть беруть з собою Хведота, а він мусить сидіти на возі і чекати, і він чекає. Сонце піднялося понад стріхами хат і пражить просто на віз. Під хатою розцвітає Сузок, півонії, жовті лілеї і ще квіти, двері замкнені на колодочку, вікна зачинені, всі, видно, пішли на одпуст. Сусідні вози стоять переважно самі, без людей, коні щось там шпортаються мордами в сухому сіні в опалках, на них падає овіддя, вони оганяються довгими хвостами. Інколи котрась неспокійна коняка зовсім "розбереться", скине з себе і оброть, і нашилник, і снажиться дістатися до своєї сусідки, щоб скубнути чужого, солодшого сіна, або гризнути з ласки за шию.
Приходять і відходять люди, щось приносять, щось відносять. Появляються діти із свистунами, дудками, сопілками, гармоньками, все то пищить, свистить, трубить… Там далі на дорозі вздовж видно чергу лірників з лірами, що сидять просто в поросі і викрикують різних пісень. Туди і сюди проїжджають підводи, інколи брички, запряжені гарними кіньми, збиваються хмари куряви, що зовсім закриває лірників, але то їм, мабуть, не заважає. Вони далі грають і далі співають. Ось знов молодий, кучерявий, у червоній сорочці, парубок з великою сулією, наповненою чимсь рожевим. Він весь час щось викрикує, а коли підходить ближче, Володько розбирає і слова, хоча вони не нашою мовою говорені.
"Квас малиновий,
Сєм раз надіваний,
Восьмий раз для вас!
Квас!
Кто мой квас попіваєт,
Тот сто лєт пожіваєт…"
— виговорює парубок і іноді хтось зупиняє, наливається склянка рожевої рідини, і Володько здалека вичуває розкіш такої насолоди…
Бо сонце порядно його підогріває, уста його сохнуть, йому дійсно хотілося б чого-небудь, бодай звичайної води, випити, але тут нічого нема. Так само йому дуже хотілося б піти в оту юрбу, помежи тими возами, подивитися на тих лірників, заглянути туди, де то здалека чути награвання каруселі, де то ті буди стоять, де стільки гамору і крику. Але він не може і він ніяк не думає перечити цьому. Він і так повний щастя, йому і так гарно…
Десь біля полудня він пережив одно видовисько. Несподівано зі замкненої хати, що напроти, почав з вікон йти дим. Люди кинулись туди, вирвали вікна і почали щось там гасити. По короткому часі дійсно все вгасили, але Володько чув, як люди перекрикувались через вози, що там мало-мало до великого нещастя не дійшло. Люди, мовляв, пішли до церкви, але залишили під образами лампадку. І хтозна яким робом загорілись від лампадки паперові рушники на образах. З образів, мовляв, самі вуглики зістались. І коли вернулись господарі, застали в хаті лише сажу і сморід.
І десь геть пополудні нарешті прийшли і Володькові батьки. Спочатку батько й мати з Хведотом, пізніше приволікся і Василь. Багато розмов, бачилися з рідними, запрошувано їх у гості, була і Катерина клопітська, і багато, багато свояків. Володько дістав гостинця — маленьку гармоньку з одним рядом голосників, а Хведот глиняного півника-свистунця з позолоченою голівкою. Володько пробував щось грати, але нічого путнього не виходило, а Хведот свистав безупину, так що мати не раз мусіла йому казати: