— Та воно… Як сказать? Куда тут вже мужикові… Дід Кошіль, так той просто:
— А! Байдуже! Науки, науки! Вчиться, вчиться людина, а дурнем помре!
— Ха-ха-ха! — регочуть дядьки, ця мова їм більше зрозуміла.
А побережник Лісовський, що править за дуже вченого, стоїть, подригує колінами і говорить високим голосом:
— Ну, воно конєшно… Єслі, так сказать, приміром, одним словом подумати, то й подано колись у древності лісу було більше, ніж тєпєріча. Сколько хотіш! Іді, рубай — усьо твоє!
— Ну, да! Ну, да! Верно, верно! — підтакує котрийсь дядько в тон Лісовському.
— Та кобто його не так нищили! — пищить дядько Грицько з Лебедів. — А то ж рубають! Гроші! Що жидові. Йому аби більше тисячок збити…
— А де ж ми самі? — питає той самий чолов'яга, що про князя оповідав.
Лісовський подригує колінами:
— Та… Звісно! Куда там нам! Сиволапим, ге! На це наук треба. Сам баняк не буде варити, як на огонь не даси…
— Ха-ха-ха! — регочуть дядьки.
— А чи не вєрно кажу? — підбадьорюється Лісовський.
— Звісно — вірно! Мужицька голова, що тобі макітра. Череп є, а всередині порожнє. Вітер свище…
— О, не кажи! У макітрі терти можна…
— А! Можна! Макогоном. Знаємо.
А Володько слухає і чує, не все гаразд второпає, але все влазить в нього, в його голову, в його душу і там виповнює його. Млин, хатина — його школа, дядьки — учителі. Учителі щодня міняються, учень лишається завжди. Дні йдуть, проходять, минають, міняється життя, росте, множиться, набирається сили, зводиться на ноги, простягає руки. Як жити? Куди йти? Господи! Візьми мене за руку і веди, і покажи сокровенні свої діла, твої таємниці, розкрий мені сили паростків, що витикаються з нічого і пнуться догори, покриваючись барвою, наповняючись соками, насичуючись запахом сонця. Як радісно бути твоїм слугою, кохати творіння твоє, брати від нього малу частину сили і також жити.
По тамтой бік добра
Володька нема дома. Ось уже смеркає, а його нема. Мати сама з Хведотом, Василь не вернувся з Дерманя, а батько ще не прийшов з роботи. Надворі тріщить мороз лютий…
А де ж той, у Бога, хлопчисько лазить — Господи, Господи, ще десь там під лід усунеться — заморока така, вічно тремти за нього, вічно бійся, вічно журися…
Мати виходить кілька разів надвір. Небо прозоре, місяць великий, червонавий, верби іскряться під інеєм, вітрець східний стриже долиною, місцями горять зорі, що, здається, дзвонять сьогодні. І ні душі живої довкруги.
І де ж та дитина, людоньки мої, то ж ніколи ще з ким такого не бувало? Мати йде до хати, треба того Хведота положити спати, одягнутися і йти шукати. Хто знає, що там з ним сталося?
І аж то двері потихеньку відчинилися, і він іде. Не йде, а лізе, сунеться, і, як пізніше оповідала Настя, відчиняються, каже, двері і на порозі "воно". Нещасне, замерзле, я напустилася на нього, а воно, людоньки, ані язиком не поверне. Де ж ти, погибелі лихої, був? "У млині," — ледве виговорило. Я до нього, зриваю те дрантя, стягаю чоботи, а звідти лід сиплеться, снігу повно, а ноженята, як крига. Господи! Я перелякалася та на піч з ним, а там саме жито сушилося…
Далі, звичайно, Настя піднімає свій брудний хвартух і одним кінцем витирає свої вічно червоні очі, а другим сякає носа…
— Чобітята оті, знаєте, — продовжувала вона, — як не кажи, а зі старого ременю, а воно ж хіба вміє берегтися. Ми і не помітили, що вони порвалися, що до них сніг сипався, а мале боялось сказати, бо ж батько наш забороняє на лід ходити; та й то правда — коли йому ще ті дитячі скорбуни латати…
А другого ранку, коли Володько спустив ноги, щоб злізти з печі, а вони йому, як патики, переламались і він полетів у запічок. Мати в крик, в лемент.
— Володьку? Що з тобою? Дитино?
А він лежить і ані звуку, бо що має казати, чим виправдати себе. Мовчить і тремтить, щоб не дісталось бува, ось як тільки прийде батько. Де був? У млині? Що там робив — молов? Працював? Що, казки слухав? Дасть йому батько казки — чекай, чекай.
Мамо, мамо! — говорили сині Володькові очі, що пильно дивились на матір. Зрозумійте хоч ви мене!
І мати, здається, розуміє, вона і лементує, і скаржиться, і лякає, що скаже батькові, але в тих її словах стільки зрозуміння, що Володькові стає легше.
— Ах, ти, потицюху! Ах, ти, чудовиську! Ах, ти, замороко! Горе ти моє тяжке! І що з тобою сталося? Спробуй — може, ще встанеш.
Володько намагається звестися, але дарма. Ноги мов з мотуззя, і він навіть їх не чує. Хлопець лежить, мов викинутий лантух. Мати постелила в запічку якусь кожушинку, якесь рядно, якусь подущину, і він ліг.
— Ох, справдився мій лихий сон, ох, чуєте, справдився. А снилось мені, що я ото білими квітами обкладаю ту дитину свою, — дитинонько ти моя болюча, і що я тепер з тобою робитиму?
Хведот весь переляканий, він лише мовчить і зовсім не розуміє, що з тим його "Воводьком" сталося. І щоб йому було безпечніше, він лізе матері на коліна.
А мати вичитує:
— І що я тепер з вами пічну? Один лежить у гарячці, другий уліз на коліна, надворі морозисько, батька немає. А тепер він прийде і почне жминдати: а навіщо пускала, а чому не потягнула через плечі, щоб у хаті сиділо? Тепер ось сиди і тішся, умре під погибель лиху і тоді що… І що я йому на то скажу — намучений, голодний, намерзлий, хіба він зрозуміє, що діти також не можуть вічно в хаті сидіти?
Весь день вичитує мати, плаче, свариться, тошніє. Вона і туди, і сюди бігає, та все до Володька і до Володька… Якісь обклади, якісь примочки, несе йому щось з'їсти. А Володько їсти не може, кашель шарпає ним, думки плутаються, голова йде ходором. Він терпить мову матері, йому нічого не болить, лише йому дуже тяжко, що він спричинив стільки клопоту в родині. А що буде, коли дійсно прийде батько?
І він "приволікся" десь аж біля півночі. Полатаний його "куцан" весь у білому поросі, ніби він також був у млині, постоли розбилися і тримаються лишень на самих волоках, ноги загорнуті лише в суконні онучі, що зальоденіли зовсім, ніби вони видовбані з дерева.
Прийшов, і як помітив, що Володько весь червоний, лежить і не рухається, промовив:
— Аз ним он що? Знов наганяв чого?
І більше не промовив ні слова, сів біля столу, мати подала йому вечерю, сьогодні, з приводу масниці, принесла шматок солоного сиру до картоплі, їли мовчки. Мати пробує поволі і обережно оповідати, як то воно з тим Володьком трапилось. Батько все вислухав, а пізніше підійшов до хворого і питає: