Куди тече та річка

Сторінка 40 з 88

Самчук Улас

У хатині повно дядьків. Завжди горить барабанчик. Гріються завжди сніданки. Курять, спльовують, регочуть. І завжди гуторять, завжди оповідають… І завжди сторчить тут, десь збоку, десь позаду Володько. Мороз не мороз, холод не холод. Дядьки в кожухах, у валянках, Володько у своїх чобітках і старому матірньому жакеті.

Дядьки оповідають — Володько слухає. Дядьки регочуть — Володько посміхається. І які були оповідачі! Одноокий Трохим — син Івана Гуци, старий Іван Середа, що був колись у банді злодіїв відомого Казмірця і, ховаючись від самосуду села, підрізав зі страху собі горло, тому і звався Зарізаним.

Дід Кошіль — лисий, білий, з довгою бородою, подібний до святого Миколая, — побережник Таксарових лісів; Олійник — що бував "по світах", у Києві, в Одесі, десь там на шахтах вугіль копав, а після у Києві у якихсь там панів "за дворника состояв". Ще донедавна бував тут старий велетень Ровіцький Хведь, що "собственою парсоною" на турецькій війні в 1877-8 роках побував і бив турків і навіть медаль "за храбрість" мав і носив її у дні святочні на широких своїх грудях. О, цей знав того! Кожне своє повідання починав так: "То ще коли я в 1877-8 году на турецькій війні був"… І пішло, і пішло. Доходив не раз до такого, що й сам собі переставав вірити і все питав слухачів:

— А чи вірите мені?

Слухачам вірилось тяжко, але все-таки вірилось, коли він сам-один цілу роту турків в полон брав, або коли "сам імператор Олександер Олександрович" йому "собственоручно вручив оцю медалю за взятіє знамені 125 пішого полка турецького падишаха", яке "я сам вирвав з рук турецького знаменоносця, пробивши штихом собі путь через колону турків з двадцяти п'яти чоловік".

Але Хведь Ровіцький не лише з турками мав діло, не менше справ мав він із "нечистою силою". А треба вам і те знати що "нечиста сила" в якому тільки вигляді, між людом хрещеним, на землі не появляється. От, к'примірові, було це саме перед зимним Миколаєм, саме перші хуртовини закрутили, коли робив я у чеха Шалти на Борщівці. Трачку різали. А людина з Шалти — нічого собі. Любив і випити, і погуторити. Ріжемо, стал-бути, цілий день, а ввечері додому. А мені, звісно, до дому верстов шість через Придатки, — а холод, а метелиця. Шалта це знає, прийде, бувало, і каже: а ходім-но, пане Ровіцький, та погріємося. — Ну, ходім, пане Шалто. І зайдем, стал-бути, на "гулянку" до Веселого, що ото на перехресті доріг стоїть. Ну, одразу по пиві, а пиво там звісно — Гульченського бровару, знаєте?

— Та чому б не знати.

— Ну, і отож. Наперед по пиві, а там і на чарчину перейдемо. Я, стал-бути, оповідаю, а Шалта слуха та підлива, слуха та підлива, і не раз, бувало, вип'ємо собі, що зветься, на здоров'ячко… Бо треба і те знати — пили з розумом, не то, щоб там наджорився та й хвантазії які — борони Боже… Вийдеш од Веселого, як то кажуть, навесело і йдеться тоді, ніби тебе несе крилами, і не зоглядишся, як додому прийдеш, жінку іноді попоб'єш…

І тут Ровіцький на хвилину замовкне, подумає, похитає головою, болючого бо місця торкнувся… Із жінкою молодою не йшло у нього гаразд.

— Одного разу, — продовжує він, — засидівся я з Шалтою отак мало не до перших півнів… Вийшов надвір, а в полі мете! Світу не видно. Іти, думаю, чи не йти? Піду! Було-не-було, при мені сокира, як що до чого, а хіба ж я на Балканах не стояв, Шипки не видав, турка у вічі не бачив? Але, знаєте, як ідеш отак напідпитку трохи, то завжди воно якась нечиста сила до тебе пристане. То відьма якась, то отой западенний упир, що ото гонить попід Хвищиком, то панич… І цього разу, стал-бути, панича зустрів. Як тільки вийшов я у поле, став та й роздумую: і як це його до Ровіцьких хуторів попасти? Отак, думаю, навпрост — Андрущиківські займиська, отак знов уліво — Шинківці, а отак управо — мужицька Борщівка. А коли зверну отак трошки-трошки вліво, так і попаду на Ровіцьке, і вибрьохаюсь на дорогу, і до світа дома. Значить, вирішив і пішов. Іду я, стал-бути, йду, іду я йду — тьху, що за напасть лиха, думаю — все поле і поле і кінця нема, а сніг глибокий долинами, а мете, хоч сядь та й плач, а темнота, хоч в морду дай. Уже і займиська десь мали бути, а тут поле і тільки поле. І що б ви думали? — питає Ровіцький, а дядьки здіймають голови, роблять великі очі: має бути щось страшне…

— …Дивлюсь, знаєте: черешенька!

— Черешенька! — дивуються дядьки. — Де черешенька, а де Андрущиківські займиська!

— Ото ж бо й є! Черешенька. А то ж, знаєте, найгірше місце цілої нашої околиці. Чи одного там ночами поповодило, а чи не знайшли там нашого Миколу замерзлим, а позаторік не завіяло там Корчака Панаса, зятя церковного старости, що їхав із млина, разом з кіньми, саньми і мукою, а чи не там саме не раз поповодило, доки до банти не довело, Ляша, що ото повісився, коли, бувало, вертався від своєї коханки з Верховеччини…

Ну, думаю, стал-бути, плохо дело. Воно-то в 1877-8 роках на турецькій війні не раз і гірше бувало, але тоді я ще — го-го! — молодий був, здоровий, кров ще грала, а тепер пройшов, знаєте, від Веселого до черешеньки і вжедихавиця почала грати, ноги не слухають, кашель душить — коклюш мав такий, що як зайдешся, на ногах не втримаєшся. А тут мені зовсім закрутило голову, і куди його, в який бік — сам дідько лисий хіба знає…

І тільки оглянувся… Господи! Свят-свят! А біля мене… панич! Тьху ти, думаю. І де це ти тут узявся? І він спить, клятий — регоче, одягнений делікатно, у храку, котьолок на голові. Куди ви, дядьку, йдете — питає, стал-бути. Я глянув на нього, подивився. А тобі, кажу, що до того? Ідеш собі, чоловіче, куди, то йди, а інших не займай. І вдаю, знаєте, нібито я не розумію, хто він такий. Та я, каже, також іду — підемо разом. А куди ж ти йдеш? — питаю. Отак, каже, до села — заблукав от. А чому ви оту сокириську дричите, то ж ви і так ледве ноги тягнете. Ааа, думаю! Знаю. Нечиста сила, як відомо, сталі боїться. Ні, кажу, спасибі. Якось уже донесу. І, значить, ідемо. Без дороги, без сліду, отак куди очі бачать, боремось із вітром… Панич мій цигарку закурює і мені дає. Ні, кажу. Дякую. Не вживаю. Курю люльку. Розпитує, стал-бути, де був, що робив, я відповідаю, чому б, думаю, і не поговорити. Але тут я покметив що панич мій увесь час спихає мене з дороги. Усе вправо та вправо, а мені, знаєте, скорше вліво треба. І пройшли ми, значить, отак з годину, зупинився я, щоб відсапнути та оглянутись, коли дивлюся: а ми біля черешеньки…