— Ферапонт — гарне ім'я.
— Смішне.
— А з роду ти як?
— Безрідний.
— Дивно.
— Діда дитиною знайшли, роду свого не затямив, тому й безрідний прозвали.
— А ти не брешеш?
— А чому ж би брехав?
— З привички.
— Буває, що й правду доводиться сказати.
— Тож уважай, добродію Ферапонте Безрідний, щоб ти мені правду казав, як батькові син рідний, а то будеш бідний, — зрозумів?
— Мене по голові били.
— Отож затям собі, що нам треба Марусю Богатьківну добути.
— Хоч із-під землі.
— Еге ж.
— Добудемо.
— Покажеш нам, де цей двір.
— Покажу.
— І на того дідьчого панка з нами підеш?
— На Фалдовського?..
І Ферапонт з радості аж підскочив.
— Хоча б і до пекла піду, наввипередки піду! Таж це він мене за дячиху так скривдив, бо сам, собака, до неї ходив. Підемо на Іродового сина, підемо і відіб’ємо Марусю, а його за шияку та на гілляку, бо досить уже лиха накоїв.
— Гов! — спинив його пориви Босаковський. — Не люблю, як хто ніж на невроджене теля гострить. Послухай і добре собі на вус мотай.
— Не маю.
— То в лепету клади. Якщо ти підеш з нами і добре справишся, то правдивого голландського дуката дістанеш, а як ні, то також дістанеш, але так, що й очима не лупнеш. Зрозумів?
— Ще й як! Рахунок ясний. Дукат або капут. Але я волію дуката,
бо золото і в болоті блищить.
Гак нони ввічливо розмовляли, коли нараз, мов із-під землі, стали вилазити селяни з ціпами, з ломаками, з вилами, два навіть якісь старосвітські рушниці напоготові тримали. Видно було, що з хлібом-сіллю назустріч нашій валці не виходили.
Босаковський глянув, почислив, скільки їх є, і гукнув:
— Черницю під віз!
Улас і Помело миттю наказ сповнили.
— Хлопці! Круг воза ставай!
І цього два рази він не потребував казати. Валка в один мент перетворилася у козацький таборець, до якого нелегко було приступити.
— Уласе! Заправляй! — звернувся Босаковський до Уласа, а сам на своїм сухоребрім рвонувся вперед.
У руці не шаблю, а люшню від воза тримав. Заки напасники озирнулися, уже нею їм поперед очі вимахував.
Один із тих, що рушниці мали, прицілився, вистрелив, але схибив. Другий ще пороху підсипати не встиг, як люшнею по дулі дістав. Але так, що випустив рушницю і, вимахуючи руками, верещав:
— Ой-ой-ой!
Босаковський на першого конем наїхав.
— Рушниця або смерть! — гукнув.
Селянин кинув рушницею і пустився навтьоки. А Борис і Петрусь уже коло свого ватага стояли. Відібрані рушниці геть поза себе жбурнули, а свої на напасників спрямували.
Селяни, як барани, збивалися докупи.
— Тісніше, тісніше ставай! — кричав на них Босаковський. — Щоб моїм людям краще було в купу стріляти. Виб’ю вас до одного, як собак, хати попалю, худобу заберу з собою, землю і небо лишу, мурла туподушні, одуди смердячі, бісові виплодки погані!
Батькував і матіркував так, що аж в’янули вуха. (Добре, що Нечаїха не чула).
— Ну, чого витріщився на мене, як на біс батька зна-що? Полковника не бачив? Я тобі такий пірнач покажу, що юшка з тебе потече, хаме один, лиш підходь! Ну, підходіть хутчіш! Чого ж ви стоїте, горлорізи, живодери, людоїди, змії! Підходіть!
Захиталася товпа, дехто пробував утікати.
— Куди?! — зверещав на них Босаковський. — Ну, куди? Стій! Кажуть тобі, стій, а то стріляю! Як диких вепрів, вистріляю вас і лій витоплю з ваших пуз чортові чоботи мастити!
Нараз буцім першу злість тими словами зігнав і лагідніше, іншим голосом став промовляти:
— Гей, люди, люди, невже ж вам не сором? На спокійних подорожніх засідаєте з ломаками та з ціпами, як розбишаки які? І навіть із рушниць не вмієте стріляти? Тою! А ви ж господарі якісь, а може й хуторяни, божої земельки властивці, чесних батьків погані сини. Тю, і ще раз тю! І ще раз! Того я від вас, людоньки божі, ніяк не сподівався. Усього сподівався, а цього ні!
— Або ми на вас нападали? — почулося з товпи.
— А що ж це було, скажіть?
— Ми оборонялися.
— Оборонялися? То ми, значить, ішли на вас?
— Не знаємо.
— То ми — харцизи чи що?
— Невідомо, хто ви й з чим ідете, але часи тепер такі, що як чужих до села пустиш, то пропало село. Тому ми й вас не пускали.
— І не впустимо, — додав самовпевнено один із найстарших дідів.
— Не пустите? — спитав, вимахуючи люшнею Босаковський, він так махав, буцім колесо вітряка фуркотіло. — Не пустите?
— Ні!
— А якщо ми таки до вас підемо?
— Пробуйте.
— Гм!.. Як бачу, то ви задиристий народ, — підсміхнувсь Босаковський.
— Добре вам сміятися, пане. Жити хочемо, а нам не дають. Тягарами всякими угнітають, жили з нас висотують, от що.
— Хто? Ми?
— Та не ви, а...
— А хто?
— Чужі й свої.
— Самі ви собі, люди добрі, завинили, — відповів Босаковський спокійно.
— Самі собі завинили? — озирнувся по своїх односільчанах старий дідусь. — Чуєте, люди? Ми самі собі завинили, так буцім чоловік собі лиха бажає! Усякий рад, щоб йому добре було, а що ти порадиш, коли за ними сила?
— За ким? — спитав Босаковський.
— Відома річ, за панами. Пани нас до решти в шори впрягти задумали, щоб ми на них, як безмовна худобина, робили. От чого їм треба! Не стало нашого Хмеля.
— Ой, не стало! — почулося кругом. — А Виговський за панами тягне.
— Бо сам із панів.
— А його жінка ще з більших.
— З князів.
— У короні ходить.
— Хлопів і на очі бачити не хоче.
Розговорились. Один наперед другого хотів прийти до слова. Нарікали на гетьмана, на полковників, на козаків, на попів, на всіх і вся. Навіть на міщан за те, що вони використовують селянський народ, крамне дорого продають, а за збіжжя мало платити хочуть. Здавалося, ще трохи й знову вхопляться за вила.
Босаковський бачив, що і тут, у цьому спокійному селі, у цій закутині дивним-дивом незахопленій війною, народ також настроєний проти Виговського та проти старшин і панів, усе одно, чужі вони чи свої. І тут, як і скрізь, підноситься брудна, каламутна хвиля, що може залити життя й усе те, що в ньому ще гарне й добре. Бачив це Боса-ковський і серце йому стиснулося з болю. Ось воно як! І що ти вдієш із своїм розумом, із своїм військовим досвідом, із своїм добрим серцем, коли люди не розуміють тебе?! Заллє тебе оця каламутна хвиля, заллє! Не трать сил, спускайся на дно.
Але пригадав полковницю, що може чекала на його допомогу, як на спасення, і нову силу почув у собі, нову бадьорість у тілі й душі.