Борис, ще гірше зажурений, вернувся з Уласенками на хутір і постановив ждати, поки Босаковський видужає. Вірив, що як він не поможе йому відшукати Марусі, то не поможе ніхто.
11
Був один із тих довгих осінніх вечорів, що то їм, здається, кінця немає.
Тріщали дрова в печі, пугукали сови й вітер навівав тугу. До вікон стукали дрібні краплі дощу. Розридалася осінь. Розридалася так, що навіть вовки не витримали — вили.
Не можна сказати, щоб їх на хуторі боялися, бо забезпечували його широкі рови й високий частокіл, а все ж таки, як долітало це настирливе "у-у...", то на душі ставало моторошно.
Уласові й Помелу, як старим, бувалим козакам, пригадувалися такі картини, яких не забувається ніколи: бойовища, незакопані трупи, важко ранені козаки, що з місця рушитися не можуть, а тут чимраз ближче оце гидке: "у-у..." Вовки підкрадаються, щоб жерти живе або ще не зовсім застигле людське тіло.
— І пощо тих поганих звірюк на світі?! — нарікала Устя. — Яка з них кому користь?
— Є усілякі звірі, корисні й шкідливі, так, як і люди, — мудрував Улас.
— Мабуть, і вовки на щось здались, коли їх Господь сотворив, — докинув від себе Помело.
— А може б ти нас, брате, бандурою розважив, — повернувся до нього Улас. — Так добре слухати, як граєш. Бандура — чарівниця, з нею навіть смуток веселиться. Дуже я її люблю, оту бандуру.
— Заграв би, брате, але Босаковський у боківці лежить. Що собі полковниця про нас подумає. Скаже, що ми дикуни, навіть хворому спокою не даємо.
— Твоя правда, — згодився Улас і схопився з лави, — полковниця, мабуть, утомилася, сидячи біля нього.
І пішли.
Босаковський лежав горілиць на постелі. Очі мав повіками прикриті. Лиця уже йому не то не горіли, а бліді були, позападані, помарнілі, як у мерця. Неголений лоб став заростати коротким, твердим, як щетина, волоссям, оселедець зісунувся на вухо. Виглядав ще страшніше, як звичайно, бо щось невідоме й загадкове малювалося на його обличчі Ніби він у заземських сторонах витає і бачить те, чого живій людині бачити не доводиться.
Нечаєва сиділа біля постелі й дивилася у вікно, що дощем та імлою, як більмом, заходило. Так вона, мабуть, і на світ тепер дивилася, як у це вікно. Нічого доброго й ясного не добачала в ньому.
Нараз відчинилися двері й Нечаєва стрепенулась. Але й недужий підняв повіки. Його очі впали на неї, засяяли живим вогнем.
— Чи мені сниться, чи мені здається? — промовив радісно. — Ви це, Олено-Степанидо, чи не ви?
— Я, пане Босаковський, заспокійтеся! — і подала йому вина, змішаного з водою.
Він замість чарки вхопив її за руку й прилип до неї вустами.
— Жалібнице моя небесная, — причитував, як в акафисті. — Як же я вам маю дякувати, що трудилися біля мене, біля такого старого нездари.
Улас приступив до постелі.
— Не благай багато, бо ти ще сили не маєш.
— Не бійсь, у мене сили за двох слабих, а мовчати з роду я не вмів і не вмію... Погано мене той бузувір черкнув, ой погано! Мало на другий світ шаблюкою не загнав. Та добрі люди не пустили.
І знов хотів руку Нечаєвої цілувати, та Улас не дав.
— Здурів хлоп, припав до руки, як віл до солі! Лиши полковницю, бачиш — вона трудна.
— Ангел мій, опікунка моя небесна! — лебедів Босаковський, не ховаючи своєї радості. — А таки кажіть собі, що хочете, гарний цей світ, їй Богу гарний! А там темінь одна, невідоме. Ні шаблі, ні жінки, ні чарки. Нічого я там не робив, а втомився так, буцім по десятьох боях із ворогами. Не подобалося мені на тамтім світі, краще в нас. Та ще коли бачиш таке гарне товариство біля себе, — рай та й годі!
Нараз споважнів і задумався. А тоді:
— А що ж у вас чувати? Що робили, як мене не було? Чи нема яких новин?
— Новин то цікавих нема.
— А Борис? Чи не здурів ще з жалю за своєю дівчиною?
— Нема його, поїхав з моїми синами, усе йому здається, що знайде десь Марусю.
— Не гадаю, щоб він сам її знайшов. Хоробрий козак, та дотепу не має. Поможемо йому. Завтра мушу вставати.
— Ха-ха-ха! — розреготався Улас. — А то сказав, як до воробця з гармати стрілив. Далеко б ти зайшов. І часи які! Перше в нас — що байрак, то козак, а тепер — що хмиз, то харциз. Тепер, сирото, треба не лиш голову на карку, а й силу в руці мати.
Босаковський зітхнув.
— А що Борис скаже, як вернеться? Добре нам говорить, а його серце болить.
— А хоч і болить, то хай потерпить. На те він і козак. Більше страждання, то більше буде кохання. Правда, брате Помело?
— Тю на ваші голови! — сплюнула Устя. — Такі старі діди, а кохання їм з язика не сходить. Та вам про спасення душі подбати б, а не про що.
— А чого ж ти мені поперед очі снуєшся, — виправдовувався Улас.
Цим так розсердив її, що мало не била.
— Фарисей, лицемір брехливий. Ще й насміхається з мене. Коли б тут не полковниця, я тобі показала б!
— Мир вам! — архиєрейським голосом промовив Босаковський і хотів руку підняти, мов до благословеннії, та рука йому безсило назад опала.
— Бач, який силач, — усміхнувся Улас. — І такому хочеться у дорогу! Полежи ж ще, небоже, поїж м'ясця, попий медку, а тоді й побачимо, що буде.
— Медку то можна, — моргнув лівим оком Босаковський. — Хоч би й зараз. Небагато, з півкварти, бо пипоть на язиці росте.
Нечаєва перестрашилася.
— Не нині ще, не нині! Хочете, щоб вас знову в жар кинуло!
Її заспокоїли, казали, що недужий звичайно вимагає того, чого йому не вільно.
— А здоровий, гадаєте, ні? — підморгнув бровою Босаковський і скривився, бо ще рана його боліла.
Нараз глянув на стіну, де висіла його шабля.
— Що? Де? Що тобі знов привиджується? — питався Улас, перестрашений, чи він знову від пам’яті не відходить.
— Як то що? Не бачите, шабля. Он, киває на мене, кличе, щоб я йшов, кличе мене шабля моя, кличе...
Хотів щось казати, але сон його зморив.
— Кличе, кличе, кличе... — пробурмотів і замовк.
— Підемо, — шепнув Улас до Нечаєвої, й усі вийшли якмога тихше з боківки.
Тільки Устя лишилася біля недужого.
12
А тиждень пізніше, коли всі сиділи в світлиці, розмовляли та жартували, відчинилися двері й увійшов Босаковський.
— Здорові були! — гукнув, скидаючи свою вилинялу боброву шапку.
— Здоров був і ти! — відповіли йому Улас і Помело. — Вітаємо, вітаємо! Лиш чи не заскоро ти схопився з постелі?